— Я уббйу ’го! — кричить Джуліо. Виривається, але двоє втримали його. Дівчинка невгавно верещить і буханця притискає. — Ти моя систрра кррасти! Пустіть, міістерри!
— Викрав його сестру? — зчудувався я. — Та я ж…
— Заткай пельку, — Анс мені. — Судді все розкажеш.
— Викрав його сестру? — знову я. Тут Джуліо вирвався, знову до мене кинувся, але Анс перепинив йому шлях і зчепився з ним, а решта двоє скрутили італійцеві руки. Важко сапаючи, Анс відпустив його.
— Ти, клятий чужинцю, — сказав полісмен. — Зараз я й тебе арештую — за скривдження дією. — Тоді обернувся до мене. — Ти як, без опору підеш чи кайданки тобі надягти?
— Без опору піду, — кажу я. — Що завгодно, тільки заберіть… прийміть… Викрав його сестру! Викрав його…
— Я вас застеріг, — мені Анс. — Він звинувачує вас у зловмисному захопленні дитини. Гей, ти! Вгамуй ту дівчинку, щоб припинила вереск.
— Он як! — сказав я. І затрясло мене сміхом. Іще два хлопчаки, із приплесканими мокрими чубами та округлими очима, вискочили з кущів, защібаючи сорочки, що вже й поприлипали їм до вологих плечей, рук. А я все силкуюсь погамувати свій сміх — і не можу.
— Стеж за ним, Ансе! Він чи не прибацаний якийсь?
— З-зар-раз пер-рес-тану! — насилу видушив я крізь сміх. — За х-хвилину й одпустить! Був колись і такий сміх: ах-ах-ах! — кажу, а ніяк не перестану. — Дозвольте, сяду, бо ще впаду. — Сів, а вони дивляться на мене, і та дівчинка з личком у смугах бруду та з ніби надгризеним хлібом, і вода попід берегом бистра, але тиха. Ось і видихався сміх. Але горлянку мені все ще зводить судома, мов коли вже все виблював, а воно й далі корчить тобі шлунок.
— Ну, досить! — мені Анс. — Опануй себе.
— Зараз, — сказав я, напружуючи м’язи, щоб угамувати горлянку. Он іще один жовтий метелик пурхає, мов здуло леготом яку сонячну цяту. Ну, ось уже й не треба стримувати горлянки, щоб не сіпалася. Я підвівся. — Я готовий. Куди йти?
Пішли ми стежкою. Ті двоє ведуть Джуліо й дівчинку, а хлопчаки десь там позаду. Стежка все бережком та й вивела до моста. Ми перейшли міст, колії, люди виходять на ґанки глянути на нас, і хтозна де й беруться все нові хлопчаки, тож коли ми звернули на головну вулицю, за нами тяглася вже ціла процесія. Біля кондитерської стоїть велика автівка, а пасажирів я й не розгледів, коли це лунає голос місіс Бленд:
— Та це ж Квентін! Квентін Компсон!
Тут я побачив і Джеральда за кермом, і Споуда, що розплився на задньому сидінні. І Шрів там! Якісь іще дві дівчини, їх не знаю.
— Квентіне Компсоне! — гукнула місіс Бленд.
— Доброго дня, — привітався я, підіймаючи капелюха. — Мене арештували. Прошу пробачення, що ваш лист не застав мене. Шрів вам, напевне, вже розповів?
— Арештували? — повторив Шрів. — Даруйте! — Шрів важко підвівся і, переступаючи через їхні ноги, вибрався з машини. На ньому мої фланелеві штани, обтягли тіло, мов пальчатка руку. Невже я забув укласти їх у валізу? А ще забув, скільки підборіддів має місіс Бленд… А найгарніша дівчина, звісно, біля Джеральда, на передньому сидінні. Обидві витріщилися на мене крізь вуальки з таким собі витонченим жахом. — Кого тут арештували? — питається Шрів. — Що сталося, містере?
— Джеральде! — місіс Бленд до сина. — Відішли цих людей десь чимдалі. А ви, Квентіне, сідайте в авто!
Джеральд висів з машини. Споуд і не ворухнувся.
— Що він там накоїв, капітане? — запитав він. — Курку з курника поцупив?
— Я вас застерігаю! — ще й їх застеріг Анс. — Арештований вам знайомий?
— Чи він знайомий? — перепитав Шрів. — Та ми з…
— Тоді йдіть за нами до судді! Не затримуйте правосуддя. Ходім! — Це вже мені, сіпнувши мене за руку.
— Що ж, до побачення, — сказав я. — Радий був усіх вас побачити. Вибачте, що не можу приєднатися до вас.
— Ну що ж ти, Джеральде! — дорікнула синові місіс Бленд.
— Послухайте, констеблю… — почав Джеральд.
— Застерігаю вас: ви чините перепони служителеві закону! — заявив Анс. — Якщо бажаєте дати свідчення про затриманого, то ходімо до суду, там їх і дасте.
Ідемо далі вулицею. Процесія ще більша стала, процесує, а ми з Ансом начебто її очолюємо. Чую, як ці тим пояснюють, за що мене затримано, та як Споуд розпитує, а потім Джуліо бурхливо виголосив щось італійщиною, я озирнувся і побачив, що дівчинка стоїть на краю хідника й дивиться на мене своїм приязним і непроникним поглядом.
— Ану маррш додомму! — накричав на сестричку Джуліо. — Душшу з теббе виббйу!
Далі ми звернули на заросле травою подвір’я. В глибині його — одноповерховий цегляний будинок, біло оздоблений по фасаду. Вимощеною кругляками доріжкою підійшли до дверей, а далі Анс пустив тільки причетних до справи, тож решті довелося лишитися надворі. Зайшли до якоїсь голої кімнати, пропахлої затхлим тютюном. Посеред кімнати, в дощаному квадраті з піском, залізна пічка; на стіні — пожовкла мапа й мухозасиджений план містечка. За пошрамованим і безладно засипаним паперами столом — чоловік з люто наїжаченим сталево-сірим чубом. Утупився в нас понад сталевими окулярами.