— Що, Ансе, таки спопав його?
— Аякже, пане суддя.
Суддя розкрив запилюженого гросбуха, присунув ближче до себе й тицьнув іржаве перо в чорнильницю, повну чогось схожого на вугільну порохню.
— Послухайте, містере, — сказав Шрів.
— Прізвище й ім’я підсудного? — запитав суддя. Я назвався. Він неквапливо записав це до гросбуха, з немилосердним старанням шкребучи пером.
— Послухайте, містере, — знову заговорив Шрів. — Ми знаємо цього хлопця. Ми…
— Дотримуйте порядку й тиші в суді! — сказав Анс.
— Помовч, друзяко, — порадив Споуд. — Хай справляє свою процедуру. Тут нічого не зміниш.
— Вік? — запитав суддя. Я сказав, скільки мені. Він записав і це, допомагаючи собі губами. — Чим займаєтесь? — Я й це сказав. — Значить, студент гарвардський? — сказав суддя і ледь схилив шию, аби глянути на мене понад окулярами. Очі холодні та ясні, мов у цапа. — А навіщо ви тут дітей викрадати задумали?
— Вони несповна розуму, суддя, — сказав Шрів. — Щоб цей хлопець та крав дітей? Хто каже таке, той…
Тут Джуліо аж підскочив.
— Ннесповна ррозумму? — перепитав він. — А що, нне ппіймав я 'го? Що, нне баччив на власні оччі…
— Брешете ви! — Шрів йому. — Нічого ви не…
— Закликаю до порядку! — підвищив голос Анс.
— Заткніться ви обидва, — сказав суддя. — Ансе, якщо ще порушуватимуть порядок, виведи їх. — Ті й помовкли. Суддя поспоглядав Шріва, потім Споуда, потім Джеральда. — Вам знайомий цей молодик? — звернувся до Споуда.
— Так, ваша честь, — відповів Споуд. — Сільський хлопець, приїхав навчатися. Ніколи й нікого не скривдив. Сподіваюсь, ваш полісмен переконається, що затримав його помилково. Батько в нього сільський священик…
— Гм, — проказав суддя. — Ану розкажіть достеменно, що і як ви робили. — Я розповідав, а він слухав, не зводячи з мене холодного погляду своїх блідих очей. — Що, Ансе, схоже на правду?
— Та може бути, — сказав Анс. — Ці кляті чужинці…
— Я — амеррикан! — заперечив Джуліо. — Маю фся доккументо!
— А де дівчинка?
— Він відіслав її додому, — пояснив Анс.
— А вона що, перелякана була чи там плакала?
— Та ні — поки цей Джуліо не кинувся на затриманого. Вони мирно йшли собі в напрямку міста береговою стежкою. Хлопчаки там купалися, то й показали нам, куди вони попрямували.
— Це непорозуміння, ваша честь, — сказав Споуд. — Діти й собаки вічно так пристають до нього. А він відчепитися не може.
Суддя знову гмукнув і задивився у вікно. А ми на суддю дивимося. Я чую, як Джуліо чухається. Суддя обернувся до нього.
— От ви — ви згодні, що дівчинка не зазнала жодної шкоди?
— Покки-що — жодної, — понуро бовкнув Джуліо.
— Ви, певне, кинули свою роботу, щоб бігти на пошуки?
— Авжеж! Киннув. Поббіг. Вбіг, мов сто ччортів за мною гналлося. Ссюди ддивліуся, ттуди ддивліуся, а тодді оддин кажжи менні: баччив, як той їісти їй даватти. А вонна — за нним ітти.
— Гм, — проказав суддя. — Я так гадаю, синку, що ти повинен відшкодувати Джуліо за відрив від роботи.
— Так, сер, — кажу. — А скільки?
— Гадаю, долар.
Дав я Джуліо долар.
— Ну то що ж, — мовив Споуд. — Якщо процедуру вже закінчено, то він вільний, ваша честь?
Суддя й не глянув на нього.
— А що, Ансе, далеко довелося вам за ним уганяти?
— Та милі дві щонайменше. І години дві шукали, поки й піймали.
— Гм, — зронив суддя. Замислився на хвильку. А ми дивимося на нього, на його сиву чуприну, на окуляри, що сповзли на самий кінчик носа. А жовтий прямокут вікна помалу росте на підлозі, ось доповз до стіни, лізе по ній. Порошинки крутяться прямо й косо… — Шість доларів.
— Шість доларів? — перепитав Шрів. — А за що ж це?
— Шість доларів, — повторив суддя. Зиркнув на Шріва, потім перевів погляд на мене.
— Але послухайте! — не вгамовувався Шрів.
— Заткайся, — йому Споуд. — Плати, друзяко, та й забираймося звідси. На нас дами чекають. Нашкребеш шість доларів?
— Так, — відповів я. Дав судді шість доларів.
— Слухання справи закінчено, — оголосив суддя.