— Візьми в нього квитанцію! — підказує Шрів. — Хай дасть якусь розписку за отримання коштів.
Суддя лагідно глянув на Шріва.
— Слухання закінчено, — повторив він, не підвищуючи голосу.
— Прокляття на мою голову, якщо… — гарячкував Шрів.
— Та облиш ти! — йому Споуд, беручи його під лікоть. — До побачення, пане суддя. Дуже вдячні вам.
Коли ми виходили з дверей, знову люто задзвенів голос Джуліо, а тоді й затих. Споудові карі очиці дивляться на мене з глузливою, прохолодною допитливістю. — Ну, відтепер, друзяко, ти, смію гадати, обмежиш свої лови дівчат межами Бостона?
— Дурило ти кляте, — каже мені Шрів. — Якого дідька припхався ти аж сюди, зачепився за цю талію-Італію?
— Та ходім! — закликав нас Споуд. — Там уже, либонь, і жданики поїли.
Місіс Бленд розважає дівчат бесідою. Звати їх міс Холмс та міс Дейнджерфілд, і вони, кинувши слухати місіс Бленд, знову витріщилися на мене — з отим їхнім витончено-допитливим жахом. На білих їхніх носиках вуальки відігнуті, щоб легше дихалось, а очі за тими сіточками поблимують так загадково.
— Квентіне Компсоне! — звернулася до мене місіс Бленд. — І що б сказала про це ваша матінка? Воно то властиво молодому чоловікові потрапляти в халепи, але отак: арештантом по вулиці, під конвоєм якогось селюка-полісмена? Що вони там на нього чіпляли, Джеральде?
— А нічого, — відказав синок Джеральд.
— Він намагався викрасти оту маленьку бруднульку, але його вчасно схопили, — пояснив Споуд.
— Дурниці! — мовила місіс Бленд, але пригаслим голосом, що ніби завмирав удалині, й утупилася в мене, а дівчата чи то подих затамували, чи то так тихо-злагоджено ахнули. — Нісенітниці! — вже бадьоріш виголосила місіс Бленд. — Вигадка в дусі цих невігласів, мугирів-північан. Сідайте ж до нас, Квентіне.
Ми зі Шрівом примостилися на двох відкидних сидіннячках. Джеральд заводною ручкою запустив двигун, сів за кермо, й ми рушили.
— А зараз, Квентіне, будьте ласкаві розповісти нам, через що сталося це дурне непорозуміння, — сказала місіс Бленд. Я розповів. Шрів люто горбиться на замалому для нього сидінні, а Споуд знову розплився поруч міс Дейнджерфілд.
— Дотеп тут у тім, як спритно Квентін весь час водив усіх нас за носа, — прокоментував Споуд. — Ми завжди мали його за взірцевого юнака, якому будь-хто може довірити рідну дочку, аж тут гульк! Поліція викрила його чорні справуночки!
— Перестаньте, Споуде, — урвала його місіс Бленд. Ми спустилися до річки, переїхали міст, ось минаємо будиночок, де з вікна висить рожева сукня. — Це вам, Квентіне, за те, що ви не прочитали моєї записки. І чом ви не повернулись, не прочитали її? Адже ж містер МакКензі сказав вам, що на вас чекає лист.
— Так, мем. Я й мав такий намір, але не вийшло в мене повернутися до себе.
— А ми б тут сиділи й хтозна як довго чекали на вас, коли б не містер МакКензі. Він сказав, що ви не зайшли по листа, отож ми й запросили його замість вас, третім кавалером. Хоча ми, звісно, й так завжди раді вам, містере МакКензі. — Шрів мов води в рот набрав, мовчкує. Схрестив руки на грудях, палючий погляд спрямовано просто вперед, повз Джеральдову каскетку. Начебто саме отакі каскетки носять англійські автомобілісти. За словами місіс Бленд. Ось проминули цей дім, далі ще три, а на подвір’ї четвертого, у воротях, стовбичить те дівчатко: вже без хліба, а личко, як і було, мов пасмугами вугільного пилу припало. Я помахав їй рукою, а вона не відповіла, тільки голівку поволі за машиною повертає, проводжає нас своїм незмигним поглядом. Ось їдемо попід муром, тіні наші біжать по ньому, потім на узбіччі промайнув шмат подертої газети… — і тут мене знову сміх розбирає. Підкотилося до горлянки, то я задивився у крони дерев, де навкіс просвічувало надвечір’я, й став думати про кінець дня, та про ту пташину, та про хлопчаків, як вони хлюпаються в річці. Але сміх брав гору, й тут я втямив, що заплачу, якщо стримуватиму сміх надсильно, та й почав думати, як мені думалося, що де вже мені бути дівичем, коли стільки їх блукає в затінках, шепоче ніжними голосками дівочими, ховаючись у тінявих місцинах, і звідтіля на мене і слова, й парфуми, й очі, невидні, відчутні… але ж якщо все це аж так просто, то нічого ж воно й не важить, а якщо нічого не важить, то що я таке… І тут місіс Бленд сказала: «Що з вами, Квентіне? Він хворий, містере МакКензі?» І тоді Шрів пухкою рукою торк мене за коліно, а Споуд заговорив, то я й перестав стримуватись.
— Якщо йому заважає кошик із пляшками, то підсуньте його до себе, містере МакКензі. Я прихопила кошик вина, бо вважаю, що молодим джентльменам треба пити виноградні вина, хоча батько мій, Джеральдів дід — ані разу Ти ж ані разу ще не У сірій пітьмі якесь світельце її руки зімкнулися навколо