Він узяв мої руки й запхнув до кишень. Чую, як він торохтить поміж листя. Чую запах морозу. Хвіртка холоднюща ж.
— На пожуй горіхів, це краще. О! Скік — і вже й на дереві! Ти глянь на ту білочку, Бенджі!
Мої пальці не чують хвіртки, але ж як тхне сліпучим холодом.
— Заховай, запхни назад руки, до кишень!
Коли це Кедді іде. А тоді як пугне до нас. Торба з книжками метляється, б’є її ззаду.
— Привіт, Бенджі! — каже Кедді. Відчинила хвіртку, зайшла, нахиляється. Кедді пахне, як те листя. — Це ти вийшов чи не мене зустріти? — питається. — Вийшов зустріти Кедді, еге ж? Верше! Що ж ти рук йому не догледів? Вони в нього як льодяки!
— Та все кажу йому: не виймай з кишень! — їй Верш. — А він мов прикипів до тої залізної хвіртки.
— Та невже ж ти вийшов зустріти Кедді? — вона мені й тре-тре мої руки. — Ну й що? Що ти хочеш мені сказати?
Пахне Кедді, мов дерева й мов тоді, коли вона каже, що оце ж ми й попрокидалися.
«Ну й чого ти рознився? — каже мені Ластер. — Дійдем до фоси, то звідтіля й побачиш їх. Ось, на. Дурій тобі». І дає мені квітку. Ми зайшли за паркан, до повітки.
— То й що ж воно таке, що? — допитується Кедді. — Що ти хотів би розповісти твоїй Кедді? Вони випхали його на мороз, правда, Верше?
— Та хто б його і втримав узаперті! — їй Верш. — Канючив, аж поки й випустили, а тоді прямо сюди пре і все у хвіртку зирить, на вулицю…
— То й що? — мені Кедді. — Мо’, ти гадав: от прийде Кедді з школи та вже й Різдво буде? Справді таке думав? А воно ж, те Різдво, лише позавтрьому буде. Сенті Клаус, Бенджі! Сенті Клаус подаруночки принесе. Ану біжка додому! Та й зігріємось.
Бере вона мене за руку, й ми мчимо крізь те яскраве шурхотливе листя. Вихопилися по східцях нагору — з яскравого холоду та в темний. Дядечко Маврі якраз ставить ту свою пляшку в буфет. Він кличе Кедді, а Кедді Вершеві:
— Веди його до вогню, Верше! — А тоді до мене: — Ходи з Вершем! А я вернусь за хвильку.
Пішли ми до вогню. Матінка питає:
— Він промерз, Верше?
— Ні, мамо, — їй Верш.
— Зніми з нього пальто й черевики, — матінка йому. — І скільки разів нагадувати тобі, щоб його черевики лишав за порогом?
— Так, мамо, — їй Верш. — Постій тихенько.
Роззув мене — скинув черевики, розщібнув пальто. А тут Кедді:
— Стривай, Верше. Мамо, а можна, хай Бенджі ще погуляє? Я візьму його з собою.
— Краще хай відійде в теплі, — каже дядечко Маврі. — На сьогодні задосить нагулявся.
— Та обоє краще посидьте в хаті, — каже матінка. — Он Ділсі каже, мороз усе дужче тріщить.
— Ох, мамо, — зітхнула Кедді.
— Та чого й не пустити її, — каже дядечко Маврі. — День просиділа в школі, узаперті. Їй треба подихати свіжим повітрям. Біжи гуляй, Кендейсі!
— Пусти і його зі мною, мамо, — просить Кедді. — Будь ласочка! Ти ж знаєш, як він розпхинькається, коли не пустиш.
— А навіщо ти заговорила при ньому про гульки? — їй мама. — І навіщо взагалі сюди заходила? Аби дати йому привід, щоб знову мене шарпав? Ти сьогодні досить довго побула на вулиці. Ото краще б сіла та й погралася з ним тут.
— Та нехай провітряться, Кароліно, — каже їй дядечко Маврі. — Ковточок морозяного повітрячка їм не зашкодить. Не забувай: ти маєш берегти свої сили!
— Авжеж! — каже матінка. — Нікому ж невтямки, як я боюся Різдва. Анікому! Я ж не з тих жінок, яким море по коліна. Як би я хотіла бути здоровшою — заради Джейсона та дітей!
— Ти роби, що тобі до снаги, а вони хай тебе не хвилюють, — на те їй дядечко Маврі. — Ото біжіть собі, дітки. Тільки ненадовго! А то мама ще розхвилюється.
— Так, сер! — йому Кедді. — Ходімо, Бенджі. Ми знову йдемо надвір!
Позащібала мені пальто, і вже ми й до дверей.
— І як це ти тягнеш маленького на вулицю без черевиків? — каже матінка. — Тут повен дім гостей, а ти хочеш, щоб він розічхався-розсопливився?
— Забула я! — каже Кедді. — Гадала, він ще й не роззувався.
То ми й повернулися.
— Думати головою треба, що робиш, — їй матінка. Та постій ти спокійно! — каже Верш. Натягнув мені черевики. — От як не стане мене, то доведеться тобі про нього дбати. — А зараз тупни! — каже мені Верш. — Підійди та поцілуй матінку, Бенджаміне.
Підвела Кедді мене до маминого крісла, мама обхопила мені обличчя руками, притисла мене до себе.
— Бідолашне моє дитятко! — каже вона. Тоді відпустила. — Золотко, ви з Вершем добре про нього дбайте!
— Так, мамо, — їй Кедді. Ми вийшли з кімнати. А Кедді й каже: