дурнику ти дурний ти поранений чи що
я розплющив очі a її пальці бігають по моєму обличчю
я й не знала куди за тобою мчати аж поки вчула постріли не знала куди ти не думала що ви з ним десь завіялись я ж не знала що він так
обома руками обхопила мені обличчя й стукає моєю потилицею об дерево
перестань ну перестань
схопив її за руки
облиш кажу тобі
я знала він не зачепить тебе я знала
знову намагається луснути мене головою об дерево
а я ж сказала йому щоб і не озивався більше до мене я ж йому
сіпає хоче вирвати свої руки з моїх
пусти руки
перестань я дужчий за тебе негайно перестань
пусти мене я ж маю наздогнати його й попросити в нього проба пусти Квентіне будь ласкав пусти пусти
й раптом перестала її руки розпружилися м’які зробилися
ну й дарма я й потім зможу йому він мені хоч коли повірить я зможу йому
Кедді
вона не прив’язала Принца як набридне йому стовбичити то й поскаче додому
будь-коли він мені повірить
ти любиш його Кедді
чи я його лю
подивилася на мене а тоді очі їй спорожніли зробилися мов у статуй пусті невидющі безжурні
приклади свою руку мені до горла
взяла мою руку й приклала долонею до горла
а зараз скажи його ім’я
Дальтон Еймс
і я відчув як гучно штовхнула її кров мою долоню а тоді забурхала все частіш
ану ще повтори
а обличчям вона все до дерев де навкіс пробивається сонце і де пташка
іще повтори
Дальтон Еймс
її кров невгавно б’ється та й б’ється об мою долоню
Тече й тече, довго тече, а обличчя моє холодне і мов змертвіло, й око, і врізаний палець знову щемить. Чую, як Шрів помпує воду з колонки, ось повернувся з тазиком, і в ньому колихається бульбашка сутінків, жовтава з країв, мов здута кулька, а потім там виникло й моє віддзеркалення. Намагаюся розгледіти в тазику своє обличчя.
— Перестало текти? — запитав Шрів. — Дай-но мені ту ганчірку.
Хоче забрати з моїх рук.
— Та не треба, — кажу я. — Я й сам можу. Так, уже ніби й не тече. — Я знову занурив шмату, розбивши бульбашку. Вода забарвилася. — Жаль, немає чистої хустинки.
— Сирої б яловичини прикласти — воно й помогло б, — сказав Шрів. — Бо світитимеш завтра фіолетовим ліхтарем з-під ока. Подаруночком того сучого сина.
— А я йому хіба не засвітив?
Я викрутив хустинку, намагаюся стерти кров з камізельки.
— Ні, так не відчистиш, — каже Шрів. — Доведеться віддати в чистку. Ну ж бо, ще прикладай до ока, чом так не робиш?
— Та хоч трохи відчищу, — кажу я. Але ні, майже не відчистилось. — І комірець забруднився?
— Вже й не скажу, — мовив Шрів. — До ока приклади й тримай. Дай я!
— Обережно! — кажу я. — Я вже сам. То я йому що, зовсім нічого?
— Можливо, ти й зачепив його, але я не завважив. Чи тієї миті не туди подивився, чи там кліпнув оком. Але він розбоксував тебе за всіма правилами. Мов грушу тренувальну. І чого ти поліз до нього зі своїми кулачками? Ох, дурило ти, недотепа. Ну, як самопочуття?
— Та чудово, — кажу я. — От тільки чим би мені відчистити цю камізель?
— Ой, забудь ти про ті свої кляті лахи. Око як, болить?
— Почуваюся чудово, — сказав я.
Усе довкола якесь фіолетове й застигле, тільки небо міниться-блідне: із зеленавого в золоте над гребенем даху, а дим із димника розсултанився у безвітряну тишу. Знову хтось біля колонки. Чоловік із відром, дивиться на нас через те плече, що помпує. У дверях будинку пройшла жінка, але не визирнула. Ще чую: десь корова мукає.
— Кидай брудне діло, — закликає Шрів. — Дай своїм лахам спокій, краще приклади шмату до ока. Завтра я рано-вранці відішлю твій костюм у чистку.
— Та вже й кинув. Шкода тільки, що хоч своєю кров’ю я не скропив його бодай трішки.
— Сучий він син! — сказав Шрів.
Із будинку вийшов Споуд — либонь, розмовляв із тією жінкою; йде до нас через подвір’я. Дивиться на мене глузливо-холодним поглядом.