— Ну, друзяко, — заговорив він, усе ще спо(уд)глядаючи мене. — Забавоньки ж у тебе! Їй-бо, не доведуть вони тебе до добра. Викрадання малолітніх, бійки. І як ти розважаєшся на канікулах? Червоного півня під чужі оселі підпускаєш?
— Та все в мене гаразд, — запевняю. — А що там каже місіс Бленд?
— Пильгучить Джеральда за те, що крівцю тобі пустив. А як побачить тебе, то й тобі сількою рану посипле — за те, що дозволив йому тебе побити. Вона й не проти бійок, а от кров її шокує. Здається мені, ти трохи впав у її очах, припустившись отакого нетримання крові. То як самопочуття?
— Авжеж, — сказав Шрів. — Якщо вже ти не вродився Блендом, то тобі лишаються тільки дві шляхетні речі: або блуд скоїти з представницею Блендів, або, впившись, побитися з Блендом чоловічої статі.
— Свята правда, — підтакнув Споуд. — Але я не знав, що Квентін був п’яний.
— Та не був він п’яний! — Шрів Споуду. — Невже треба тільки впитися, аби тобі закортіло заїхати в пику тому сучому синові?
— Ну, мені тепер, після Квентінової невдачі, треба буде добряче надудлитись, аби полізти з ним битись. І де це Бленд боксу навчився?
— Та він що день Божий займається у Майка, в місті, — сказав я.
— Справді? — мовив Споуд. — І ти, знаючи це, поліз до нього битись?
— Мабуть, забув? — кажу я. — Хоча якось начебто й пам’ятав.
— Намочи ще, — порадив Шрів. — Мо’, ще свіжої принести?
— Та й ця ще годиться, — запевнив я. Знову намочив хустинку, приклав до ока. — Жаль, нічим відчистити камізель. — А Споуд усе дивиться на мене.
— Ти розтлумач мені, — запитав він, — за що ж ти його вдарив? Що він такого — не такого сказав?
— Сам не знаю. Не згадаю, за що саме.
— Бо я тільки й пам’ятаю, як ти, ні сіло ні впало, підскочив і спитав його: «А була в тебе коли-небудь сестра? Була?» А коли він відповів: «Ні!» — ти йому й заїхав. Іще я звернув увагу, що ти весь час дивишся на нього, але ніби й не дослухаєшся, про що мова, а потім зненацька підскочив і поставив йому оте запитаннячко про сестру.
— Ах, він як завжди величався-пиндючився, — сказав Шрів, — розводячись про своїх жінок. Ти ж знаєш, як багатозначно він виступає перед дівчатами, аби вони й не втямили, про що мова. Всякі натяки-еківоки, та брехні, та ще сім мішків гречаної вовни і всі неповні. Розказав про якусь дівчину, з котрою він на танцях в Атлантик-Сіті домовився про побачення, а сам подався до себе в готель і завалився спати, і як він лежить, а йому жаль її, що вона ж там його жде-дожидає на причалі, а його все немає, і нíкому дати їй те, чого вона бажає. А ще розводився про тілесну красу й нице її призначення, та як жінкам, мовляв, несолодко доводиться — лишається їм тільки бух на спинку. Такою собі Ледою зачаїтися в кущах, повискуючи й тужачи за тим лебедем: де ж це він? Ну, не сучий він син? Я б і сам йому зацідив. Тільки я схопив би оту її кляту кошулю з винами та кошулею по довбешці його!
— Ого, який із тебе заступник дамський! — сказав Споуд. — Ти, друзяко, викликаєш у мене не тільки захват, а й жах. — Іще подивився на мене, отим самим своїм глузливо-холодним позирком. — Свят-свят! — докинув.
— Я шкодую, що вдарив його, — кажу я. — Як у мене вигляд — дозволяє повернутися до них і замирити?
— Вибачатися перед ними? До дідька! — заявив Шрів. — Нехай собі котяться до дідькової матері. А ми з тобою зараз гайда додому.
— А таки не зайвим було б йому й повернутись, — зауважив Споуд. — Щоб засвідчити, що він б’ється як щирий джентльмен. Себто приймає прочухани по-джентльменському.
— Піти перед їхні очі в отакому вигляді? — обурився Шрів. — Увесь закаляний кров’ю?
— Ну, воля ваша, — мовив Споуд. — Вам двом видніше.
— Він іще не доріс до старшокурсника, щоб хверцювати в спідній сорочці, — сказав Шрів. — Ходімо, Квентіне, гайда в місто!
— Я сам піду, — кажу я. — А ти вертай на пікнік.
— Та до дідька їх! — вигукнув Шрів. — Ходім.
— А що накажете доповісти їм? — запитав Споуд. — Що у вас із Квентіном теж до бійки дійшло?
— Нічого не треба їм доповідати, — сказав Шрів. — Скажи їй, що її час сплив разом із сонцем. Ходімо, Квентіне. Я тільки спитаю в тієї жінки, де тут найближча зупин…
— Ні, — твердо мовив я. — Я не додому в місто.
Шрів зупинився, обернувся до мене. Окуляри блиснули маленькими жовтенькими місяцями.
— А що ж ти намислив? Куди ти?
— Не додому. Ти повертайся на їхній пікнік. Скажи їм, що й я радий був би до них долучитися, але одежа моя вкрай зіпсувалася, вигляд не пікніковий.