— Послухай, — мені Шрів. — Ти чого так?
— А нічого. Зі мною все гаразд. А ви зі Споудом вертайте до них. До побачення — до завтра!
І рушив через подвір’я на дорогу.
— А де зупинка трамвая, ти знаєш? — навздогін мені Шрів.
— Знайду. Ну, до зустрічі завтра! Скажіть місіс Бленд: я шкодую, що зіпсував їй пікнік.
Обидва стоять, дивляться мені вслід. Я обійшов будинок. Забрукована алейка веде з подвір’я. Обабіч ростуть троянди. Вийшов у ворота й опинився на дорозі. Вона спускається вділ, до лісу, й там, на узбіччі, бачу блендівське авто. Пішов у протилежному напрямку, дорогою нагору. Що вище виходжу, то ясніше довкола, і не встиг я й вийти на гору, як зачув гуркіт трамвая. Долинав той гук іздаля, крізь сутінки, і я став, дослухаючись. Їхньої автівки вже не видно, а перед будинком на дорозі стоїть Шрів, задивився на гору. За ним на даху розлилося, мов жовтою фарбою, світло. Я махнув йому прощально рукою та й пішов, через белебень, уділ протилежним схилом, дослухаючись до трамвая. Ось уже й будинок сховався за горою. Я став посеред жовто-зеленого світла й наслухаю: трамвай дедалі гучніш, гучніш, а це вже тихіше… і тут звук ураз урвався. Я зачекав, поки трамвай рушив знову. Закрокував далі.
А дорога усе вділ, і світло поволі згасало, але не мінячись своєю якістю, от ніби це не воно, а я сам мінюся, малію; хоча навіть там, де дорога пірнула під дерева, було так добре видно, хоч газету читай. Незабаром я дійшов до роздоріжжя, звернув на путівець. Тут уже вужче стало, й темніше. Та коли я вийшов до трамвайної зупинки — знову під дерев’яний дашок, то вступив у те ж саме, незмінене світло. Після вузького путівця мені так заясніло, ніби я пройшов стежкою крізь ніч і вибрів знову в ранок. А ось і трамвай. Я піднявся по східцях у вагон — а всі обертаються, витріщаються на моє підбите око — й сів з лівого боку.
У трамваї вже горіло електричне світло, тож, поки проїздили попід деревами, не видно було нічого, крім власного мого обличчя й віддзеркалення жінки, що сиділа праворуч від проходу, а на її тім’ї стримів капелюшок зі зламаним пером. Але ось скінчилися дерева, й знову стало видно сутінь, це незмінної якості світло, от ніби час і справді зупинився на хвильку, а сонце ген отам, щойно закотилось за обрій, а ось і дашок, під яким за дня той старий їв із пакета, й дорога все простягається попід сутінками і в самі сутінки, за якими чути воду, лагідну та бистру. Ось трамвай рушив, у незачинені двері все дужче дме протяг, і ось він уже продуває весь вагон духом літа й пітьми — але тільки не жимолості. Дух жимолості — це, як на мене, найпечальніший запах. А я пам’ятаю їх безліч. От, скажімо, аромат гліцинії. Дощовими днями, якщо мама не настільки злецько почувалася, аби й до вікна не підійти, ми бавилися під увитою гліциніями шпалерою. Якщо ж мама в ліжку, тоді Ділсі повдягає нас у поношене й випустить на дощ, адже, казала вона, дощик діткам аж ніяк не вадить. Та коли мама на ногах, то гуляємо спочатку на веранді, а потім, як мама поскаржиться: забагато галасу, мовляв, зчиняємо, — тікаємо під гліцинії.
Ось тут річка зблиснула-промайнула востаннє сьогодні вранці — десь отут. За сутінню відчутна вода, дух її долинає. Коли навесні зацвітала жимолость, то в дощ її запах проникав скрізь. За іншої погоди не так, але хай-но задощить і почне смеркати, як та духмяність і починає текти до оселі. Чи то дощ ішов частіше смерком, чи то в світлі сутінковому є щось таке, але пахтіло найдужче саме в сутінках. Так, бувало, розпахтиться, що лежиш у ліжку й повторюєш подумки: коли ж цей запах та перепахтить? Ну коли ж! (Із трамвайних дверей дихнуло водою, дме потужно й вільго.) Повторюєш-повторюєш та й заснеш, бувало, а потім так воно все перемішалося з жимолостю, аж признакою стало ночі й тривоги. Лежу, і здається: ані сплю, ані пильную, а тільки вдивляюся в довгий коридор сірого смеркання, і в глибині його все стале зробилося тінявим-парадоксальним, і все, що я робив, обернулося тінями, і все, що я почував, перестраждав, — то лиш тіні, що вбралися у видимі обриси, дивоглядні, переплутані, й глузує воно недоладно, й само себе позбавляє всякої значущості. Лежиш і гадаєш: я був — я не був — не був хто — був не хто…
Крізь сутінь чую дух річкових колін, і вже й останній відбляск мирно-простерто зліг на плеса, мов на скалки розбитого дзеркала, а за ними в блідому чистому повітрі вже замерехтіли вогні, ледь тремтячи віддаленими метеликами. Бенджамін, «син правиці». Як він, бувало, засиджувався перед отим дзеркалом. Незрадливий притулок, де суперечності зм’якшено, стишено, згладжено. Бенджамін, дитя старості моєї, заручник, утримуваний в Єгипті. О Бенджаміне. Ділсі каже, це тому, що мати для нього занадто вже горда. Раптовими гострими струминками вдираються вони ось так у життя господарів, на мить беручи білий факт у чорне кільце незаперечної правди, мов під мікроскоп, а всю решту часу вони — лиш голоси, сміх, безпричинний, як на твій погляд, і сльози, теж без причин. Похорон для них — лиш привід побитися об заклад, скільки душ піде за труною: чіт чи лишка? Якось-то у Мемфісі цілий бордель їх вискочив голяка на вулицю в релігійному екстазі. Утихомирили, аж як пішли по три полісмени на кожного. Отак воно, Ісусе. Отак, Ісусе благий, чоловіче добрий.