Тут матінка знову в плач, примовляючи, як це її власна плоть і кров зросла так, щоб стати їй прокляттям.
— Ви ж самі спитали мене, — кажу я.
— Та я й не про тебе, — відмахується матінка. — Ти єдиний, з усіх їх, не ганьбиш мене.
— А як же ще? — кажу я. — Бо не мав я й часу, щоб вас ганьбити. Не мав я часу на науку в Гарварді, як Квентін, чи на те, щоб пияцтвом загнати себе в могилу, як батько загнав себе. Я мусив працювати. А втім, звісно, якщо ви бажаєте, щоб я ходив за нею слідком та вистежував, чим вона займається, то я можу покинути крамницю і найнятися десь на нічну роботу. Тоді я міг би стежити за нею вдень, а вже на нічну зміну ви приставте Бена.
— Я знаю, що я для тебе сам тільки клопіт і тягар, — каже вона, плачучи в подушку.
— Та це не новина для мене, — кажу я. — Ви вже тридцять років мені це розказуєте. Навіть Бен досі, либонь, це затямив. То ви хочете, щоб я поговорив з нею про її поведінку?
— А як ти гадаєш: це піде їй на користь? — питається вона.
— Це аніякої не принесе користі, якщо ви зразу ж, хай-но тільки я почну, прибіжите до нас наниз і втрутитесь, — відповідаю я. — Якщо хочете, щоб я її вконтролював, то так і скажіть, а самі не заважайте мені. Бо щоразу, хай-но я візьмусь за неї, ви впхнете й свого носа, а вона тільки посміється з нас та й годі.
— Ти ж не забувай, що вона тобі рідна плоть і кров, — напучує матінка.
— Та само собою, — кажу. — Тільки б трохи приструнчити цю плоть. Та й крівці не вадило б трішки пустити, була б на те моя воля. Коли ти поводишся, як чорнючка, то, хоч би хто ти була, а маєш отримати по заслузі — як чорнючка чорнючкою.
— Боюсь, що ти не стримаєшся з нею й погарячкуєш, — каже матінка.
— Ну, а ви, — кажу їй я, — чи багато ви домоглися зі своїми методами? Ви хочете, щоб я дав їй якусь раду? Так чи ні? Мені вже пора на службу.
— Ох, знаю, знаю, що ти тратиш своє життя на каторжний труд задля всіх нас, — каже матінка. — Ти й сам знаєш, що, коли б моя воля, ти мав би досі свою власну контору й такі години праці в ній, що личили б чоловікові з роду Бескомів. Бо ти ж Беском насправді, а не Компсон, хоч і носиш батькове прізвище. Знаю: коли б твій батько міг передбачити…
— Що ж, — кажу я, — батько також, гадаю, мав право помилятися іноді, як і будь-хто, навіть найпростецькіший там Сміт чи Джонс.
А матінка знову в плач.
— Прикро мені чути, як гостро ти судиш свого покійного батька, — вона каже.
— Гаразд, — я кажу, — гаразд. Хай буде по-вашому. Але, позаяк своєї власної контори я не маю, треба мені зараз іти на ту службу, котра у мене є. То ви хочете, щоб я хоч якось поговорив з нею?
— Боюсь, що ти надто розпасіюєшся, — править вона своєї.
— Добре, — говорю я. — Тоді нічого їй не скажу.
— Але щось же та треба робити, — говорить матінка. — А то люди вважатимуть, що я сама дозволяю їй прогулювати уроки й гасати вулицями — або що я неспроможна відвернути її від такого… О мужу, мій мужу! — примовляє вона. — Як ти міг! Як ти міг піти й скинути всі ці тягарі на мене!
— Ну-ну, — кажу. — Так ви ще зовсім розхворієтесь. Чом би вам не замикати її на цілий день і хай би сиділа взаперті, або передоручити її мені та й не потерпати за неї?
— Та вона ж кровиночка моя! — заридала матінка. То я й кажу їй:
— Гаразд, я подбаю про неї. А вам годі вже плакати.
— Тільки ж не переборщи! — благає вона. — Не забувай: вона ще дитина!
— Ні, не забуду, — пообіцяв їй. Вийшов і двері зачинив за собою.
— Джейсоне! — гукає матінка. А я не озиваюсь, поспішаю коридором. — Джейсоне! — знову з-за дверей. А я вже спускаюся східцями. В їдальні нікого, а тоді чую: Квентіна в кухні. Вимагає від Ділсі, щоб та зробила їй ще чашечку кави. Я зайшов до них.
— Невже це шкільне вбрання, що ти на себе нацупила? — питаю її. — А чи сьогодні вихідний?
— Ну, хоч півчашечки, Ділсі! — канючить Квентіна. — Будь ласочка!
— Ні, не дам, — каже їй Ділсі. — Нізащо не зроблю такого. Дівчинці в сімнадцять рочків ніяк не можна більше, ніж одну чашку. Та й що сказала б міс Келайн? Іди краще вберися у шкільне та й поїдеш у місто з Джейсоном. Чи знову спізнитися хочеш?
— А не вийде! — запевняю я. — Ось зараз ми й покінчимо з цими спізненнями.
Дивиться на мене, й чашка в руці. Відкинула волосся з лоба, а халатик ковзь їй з плеча.
— Постав-но чашку та й іди за мною на хвилинку до їдальні, — кажу їй.
— А навіщо це? — вона питає.
— Ходи, хутко, — їй кажу. — Постав ту чашку в мийницю та й за мною.
— І що це ви затіяли, Джейсоне? — цікавиться Ділсі.
— Ти, певне, гадаєш, що й наді мною поверховодиш, як над бабусею та й усіма іншими, — я їй. — Але ти дуже й дуже помиляєшся. Кажу тобі: постав чашку! Десять секунд даю на це.