Вона перевела очі з мене на Ділсі.
— Котра це година, Ділсі? — питає. — Як минуть десять секунд, ти мені свисни. А тим часом хоч півчашечки, Ділсі, будь…
Тут я хап її за лікоть. Вона й випустила чашку. Брязь чашка об підлогу, на скалки, а вона сіп руку й зирк на мене виклично, але я руки не випускаю. Ділсі підвелася зі свого стільця.
— Ох, Джейсоне! — простогнала.
— Відпустіть мене, — каже Квентіна, — а то як уліплю вам ляпаса!
— Оце так? — я кажу. — Оце таке воно у нас? — Махнула рукою, аби вліпити мені, але я впіймав і ту руку й тримаю небогу, мов кицьку скажену. — То он воно як? — говорю. — Гадаєш, тобі можна отак?
— Агей, Джейсоне! — мені Ділсі. А я тягну Квентіну в їдальню. Халатик розхристався, сюди-туди обкручується навколо неї — майже голісінька босорка. І Ділсі пришкандибала. Я крутнувся й ногою захряснув двері просто перед Ділсіним носом.
— Не лізь сюди до нас, — кажу їй.
А Квентіна притулилася до стола, халатик свій запинає. Дивлюсь на неї.
— Ну, — кажу, — а тепер я хочу знати, як ти смієш прогулювати школу, брехати бабусі, підробляти її підпис у щоденнику та доводити її до хвороби. Що все це означає?
А вона мовчить. Запинає халатик аж під шию, обсмикує й нахабно на мене дивиться. Ще не встигла намалюватися, тож обличчя блищить, мов його надраїли гарматною ганчіркою. Я підійшов, схопив її за руку.
— Що все це означає? — питаю.
— Не ваша в дідька справа, — відказує мені. — Пустіть!
Ділсі стала на порозі.
— Ох, Джейсоне! — каже.
— Я вже ж сказав тобі: не лізь! — кажу їй, навіть не озираючись. — Я хочу знати, куди ти тікаєш з уроків, — кажу. — Ти ж не вулицями тиняєшся, а то б я тебе десь та бачив. Із ким ти тішишся там, поза школою? Шусть у ліс, під кущики, з котримсь із тих прилизаних піжончиків? Отуди тебе заносить?
— Ви — ви чортів старий зануда! — кинула вона мені й засіпалась, але я втримав її. — Ви клятий старий дідько лисий! — каже вона.
— Ось я зараз покажу тобі, — кажу я. — Може, ти й умієш лайкою проганяти старих бабусь, але я покажу тобі, в чиїх ти наразі руках.
Тримаю її вже однією рукою, а вона перестала видиратись і тільки дивиться на мене — витріщила чорні свої очиська.
— Що ви хочете робити зі мною? — питається.
— Ось постривай, я зніму цього паска-ременя та й покажу тобі що, — кажу, а сам стягую реміняку. Тут Ділсі хап мене за руку.
— Джейсоне! — каже. — Ой, Джейсоне! І не соромно вам?
— Ділсі! — Квентіна до неї. — Ділсі!
— Та не оддам я тебе йому на розтерзання, — Ділсі каже. — Не бійся, золотко. — І вчепилася мені в руку. Тут нарешті витягнувся весь ремінь, і я вивільнив руку та й відіпхнув Ділсі. Стара налетіла на стіл. Уже ж розсипається, ледве якось дибає та й по всьому. Але така вже у нас заведенція: вкрай потрібно тримати когось такого в кухні, хто б доїдав недоїдки за молодими чорнюками. А вона знову прикульгала й затуляє собою Квентіну, знов за руки мене хапає.
— То вже мене краще бийте, — каже вона, — якщо нема вам спокою, поки не наб’єте кого-небудь. Ото мене й бийте! — припрошує.
— А ви гадаєте, я не вдарю? — я їй.
— Та я від вас якого завгодно зла сподіваюсь, — таке стара каже.
А тут чую: матінка ступає, іде до нас по сходах. Як же їй там усидіти та й не втрутитись? Відпустив я Квентіну. Вона бухнулася об стіну, а того халатика так і не випустила з рук.
— Гаразд, — кажу. — Відкладемо це на часинку. Але не думай, що зумієш взяти гору наді мною. Я тобі не бабця стара і вже ж не напівдохла чорнючка. Повійка ти проклятуща! — я їй.
— Ділсі! — квилить вона. — Ділсі, де моя мама? Я хочу до мами!
Ділсі прикульгала до неї.
— Ну-ну, не бійся, — заспокоює її. — Поки я тут, він тебе й пальцем не зачепить.
Та ось і матінка дибає до нас по сходах.
— Джейсоне, — голос подає. — Ділсі!
— Ні-ні, — далі воркотить Ділсі. — Я не дозволю йому й доторкнутися до тебе. — І поклала руку на плече Квентіні, а та її з себе струснула.
— Геть від мене, клята стара чорнючко! — кинула їй. І до дверей прожогом.
— Ділсі! — гукає матінка зі сходів. А Квентіна шусть повз неї нагору. — Квентіно! — матінка вслід їй. — Постривай, Квентіно!
А та мчить собі далі. Ось, чую, вона вже й нагорі, ось коридором біжить. Тоді хрясь своїми дверми.
Матінка хвильку постояла, а тоді й далі спускається.
— Ділсі! — кличе.
— Чую, чую, — озивається Ділсі до неї. — Ось іду. А ви, Джейсоне, ідіть виводьте машину та Квентіну зачекайте, — каже мені. — Довезете ж її до школи.