— Можете бути спокійні, — запевняю. — Привезу її до школи та ще й простежу, щоб усі уроки висиділа. Я взявся за цю справу, то й до кінця доведу її.
— Джейсоне, — матінка мені, все так само зі сходів.
— Та йдіть уже, Джейсоне, — радить мені Ділсі. — Чи вам хочеться і матінку до гістерики довести? Йду, йду до вас, міс Келайн.
Я вийшов на подвір’я. А балачку їхню на сходах чую.
— Та вертайтеся хутенько в постілечку, — вмовляє Ділсі матінку. — Самі ж знаєте: хворощі треба вилежати! Ото вертайтесь та й вилежіться як слід. А я вже простежу, щоб вона не спізнилася до школи.
Пішов я до гаража, вивести машину. Але мусив обійти ще весь будинок, аж до фасаду, поки тих розшукав.
— Я ж начебто казав тобі прикріпити там іззаду запасне колесо, — кажу йому.
— Та не мав я часу, — відказує Ластер. — Нікому ж його поглядіти, поки меммі в кухні кухторить.
— Авжеж! — кажу я. — Я годую тут повну кухню чорнюків, аби всі вони за ним бігали, й виходить так, що нікому й шину поміняти: сам, господарю, справуйся!
— Ну ні на кого ж було його залишити, — виправдовується Ластер. Коли це й той замукав, забризкав слиною.
— Забирайся з ним на задвірок, — кажу Ластерові. — Якого дідька ти його сюди припер, аби всі-всі витріщалися на нього?
Ото прогнав їх, поки той не розревівся на повен голос. Досить з мене й неділь, коли повно люду товчеться на тому розпроклятому лужку, ганяють кульку, ледь більшу за нафталінову, — ой, знати, знати, що немає в них цирку домашнього та й не доводиться їм шістьох чорнюків годувати. А Бенджі знай гасає попід парканом сюди-туди й завиває щоразу, хай-но кого з гравців загледить, і чи не до того йде воно, що почнуть дерти з мене плату за участь у діяльності гольф-клубу, й тоді матінці з Ділсі доведеться взяти по милиці, а замість м’ячиків — пару округлих дверних ручок, та й вперед, на поле. А то ще й мені приведеться в той гольф ударитися — поночі, з ліхтарем. І скінчиться все воно тим, що всіх нас запроторять до Джексона. Бачить Бог, які в нас сусіди — ой, буде в них із такої нагоди свято!
Іду знову на задвірки, до гаража. Стоїть те колесо, притулене до стіни, але хай прокляття впаде на мене, якщо я візьмусь почепити його на задок. Вивів я машину, розвернув. Стоїть Квентіна, чекає на доріжці під’їзній. Кажу їй:
— Добре я знаю, що підручника у тебе жодного немає. Оце тільки запитати хотів би, якщо можна, де ти їх поділа. Хоча, звісно, яке я маю право щось у тебе питати? — так кажу. — Просто це мені довелося викласти за них одинадцять доларів і шістдесят п’ять центів у вересні.
— Підручники мені мама купує, — відповідає Квентіночка. — З ваших грошей на мене не витрачається ані цента. Я б швидше з голоду померла, але не взяла б ані копійки вашої.
— Справді? — перепитую. — Ти скажи це бабусі, то й почуєш, що вона тобі відповість. Наче ж і не схоже, щоб ти зовсім гола ходила, — я їй кажу, — хоча обличчя у тебе, під тим тиньком, — чи не найкраще прикрита частина тіла.
— Невже ви гадаєте, що ось на це пішов хоч цент із ваших чи її грошей? — вона й собі мене перепитує.
— А ти спитай бабусю, — кажу їй. — Спитай, що сталося з усіма попередніми чеками. Пригадую, це при тобі вона спалила один із них.
А Квентіна мене навіть не слухає — пичка геть замазюкана фарбою, а очі жорсткі, мов у цюцьки злющої.
— Чи знаєте ви, що б я зробила, якби знала, що бодай один цент, ваш чи її, потрачено на оце? — питає мене вона, кладучи руку на викот своєї сукні.
— І що б ти зробила? — питаю. — Діжку, замість сукні, надягла б?
— Я б тут-таки зірвала її з себе й викинула на вулицю! — заявляє. — Ви не вірите?
— Та як не повірити, — я їй. — Щоразу ти так і чиниш — кожну нову сукню викидаєш.
— А подивіться-но, — каже мені. Й хапається обіруч за той викот та й тягне на боки, мов і справді роздерти хоче.
— Посмій-но тільки порвати, — застерігаю її, — і я так тебе одрепіжу просто отут, на вулиці, що на все життя затямиш.
— А ви дивіться! — Квентіна мені. І я бачу: вона й справді силкується роздерти сукню, зірвати з себе. Поки я зупинив машину та схопив її за руки, вже добрий десяток людей витріщився на нас. Це так мене розлютило — я на мить мов аж осліп.
— Негайно припини це! — кажу їй. — А ще раз таке спробуєш, то пошкодуєш, що взагалі на світ Божий народилася.
— А я й так шкодую, — говорить вона. Але дерти тканину перестала, а тоді очі їй зробилися якісь чудні. Ну, думаю, хай тільки заголосиш тут мені посеред вулиці, в машині, то я тебе тут-таки й відшмагаю. Я з тебе ці дурощі виб’ю. Але, на її ж щастя, стрималася, то я випустив її руки й поїхав далі. Ще пощастило з тим, що якраз трапився провулок, то я й звернув, аби не через майдан. У Бірда на пустирищі вже якраз напинали балаган. Ерл уже віддав мені ті дві контрамарки, що випадали нам за афіші в нашій вітрині. Квентіна ж сидить, губку закусила. — Я й так шкодую, — повторила. І додала: — Шкодую, що взагалі на цей світ народилася.