Десь о десятій я повернувся з двору. А в нас сидить комівояжер якийсь. До десятої ще лишалося кілька хвилин, то я запросив його попити кока-коли, тут поруч. Розбалакалися ми про врожаї.
— Пуття мало, — кажу я. — Від бавовни прибуток самим лише спекулянтам-біржовикам. Заб’ють фермерові баки: давай, мовляв, підіймай урожай, а це ж щоб їм вивалити її дешевенькою на ринок та цим смоктунів обчухрати. Гадаєте, фермерові перепадає щось від цього — крім потилиці натертої до червоного та спини горбом? Анічогісінько. Гадаєте, той чолов’яга, що потом землю зрошує, сіє-вирощує бавовну, отримає бодай іржавий цент понад те, що потрібне на прожиття? — кажу. — Хай він виростить добрий урожай, то ціни так упадуть, що й збирати її не варто, а як нікчемний — то й на очищення везти нíчого. Та й навіщо все це? Аби купка клятих нью-йоркських євреїв — я не про осіб юдейського віросповідання як таких мовлю, — кажу, — знав я і гарних громадян з-поміж них. Та й ви самі, можливо, один із них, — я кажу.
— Ні, — відповідає він. — Я — американець.
— Я цим нікого не хотів скривдити, — кажу. — Я кожному віддаю належне, байдуже, яка в кого релігія чи що там іще. Особисто я нічого не маю проти євреїв, — так я йому кажу. — Це просто порода така. Вони ж нічого не виробляють — ви згодні зі мною? Просто їдуть на нові місця слідком за першими поселенцями й продають їм одежу.
— То ви чи не тандитників-вірменів маєте на увазі, — говорить він. — Першопоселенцеві нова вдяганка ні до чого.
— Я нікого не кривджу словом, — кажу я. — Нікому в світі не колю очей його вірою.
— Авжеж, — він каже. — Але я американець. У нас в роду є домішка французької крові, звідки й цей ніс у мене. Але я щирий американець.
— І я ж такий, — кажу йому. — Небагато нас уже лишилося. Це я на тих маклерів б’ю, що позасідали в Нью-Йорку та й стрижуть клієнтів-смоктунів.
— Що так, то так, — підтакує він. — У біржевій грі голота програє абсолютно. Мав би бути якийсь закон на це діло.
— То ви, либонь, гадаєте, ніби я неслушно мовлю? — перепитую.
— Та ні, — відповідає. — Як на мене, слушні ваші слова. Фермер лишається ні з чим.
— Та безперечно слушні! — кажу я. — Обдеруть тебе, мов липку, якщо тільки не добудеш конфіденційної інформації від кого-небудь, хто в курсі справ. От у мене склалося так, що я тримаю безпосередній зв’язок із деким на біржі в Нью-Йорку. А вони мають за радника одного з найбільших нью-йоркських орударів. І мій спосіб, — кажу я, — на один раз не ставити великої суми. Ті акули чигають якраз на такого простака, що гадає, буцім уже все знає, і хоче, викинувши три долари, загребти купу грошей. Оцим ті акули-орударі й живуть.
Тут вибило десяту. Пішов я на телеграф. День розпочався з невеликого підвищення, як вони й провістили мені. Я відійшов у куток і ще раз перечитав їхню телеграму, для певності. А поки читав, телеграфіст прийняв нове повідомлення. Акції зросли на два пункти. І всі, хто був на телеграфі, кинулися купувати. З балачок їхніх було зрозуміло. Мовляв, застрибуй на підніжок, лови щастячко. От ніби не знають, куди воно тебе вивезе. От ніби вийшов закон чи ще щось таке, аби лише купували й не робили анічого іншого. Ну, звісно, і євреям нью-йоркським жити треба. Але прокляття на мою голову, що це за часи такі настали, якщо перший-ліпший пройдисвіт чужинський, котрий кінці з кінцями не зводив у себе на батьківщині, де його поселив сам Бог, може припхатися в цю країну й заходитися вигрібати гроші з кишень американців. Ще на два пункти піднялися. Тож разом на чотири. Але, чортяка їм в зуби, вони ж там на місці й в курсі справ, що й до чого. І якщо чинити не за їхніми порадами, то навіщо ж я плачу їм по десять доларів щомісяця? Я вже був і вийшов, а тоді згадав і повернувся, дав телеграму. «Усе гаразд. К напише сьогодні».
— К напише? — зчудувався телеграфіст.
— Так, — кажу. — К. Літера така. Чи ви її не знаєте?
— Та я просто для певності перепитую, — він мені.
— Ото посилайте, як написано, а певність я вам гарантую, — кажу. — Оплатить отримувач.
— І що це ви посилаєте, Джейсоне? — Док Райт пхає свого носа через моє плече. — Шифрограму маклерові, щоб купував?
— Та хоч би й що, — я йому. — Ви, хлопці, своїм розумом живете. Тож ви більше в курсі, ніж нью-йоркські ділки.
— Та кому ж, як не мені, в курсі бути, — каже Док. — Цього року я заощадив гроші, граючи на підвищення, — по два центи за фунт.
Ще зведення прийшло. Ще на пункт упало.
— Он Джейсон уже продає! — каже Гопкінс. — Бачите, який у нього вираз обличчя?
— Та що вам до того, продаю я чи ні, — кажу їм. — Ви, хлопці, живіть собі й далі своїм розумом. Цим багатеньким нью-йоркським євреям теж треба на щось жити, як і всім іншим, — так я їм сказав.