«Помовч, Керолайн!» — батько їй і послав мене, щоб допоміг Ділсі знести оту стару колиску з горища. І я й кажу Ділсі:
— Оце ж і прийшла вона до мене, моя надомницька праця на цей вечір!
Адже ж ми весь час сподівалися, що у них якось воно налагодиться й він не виганятиме її, бо й матінка все примовляла, що вона домагатиметься щонайменше достатньої уваги від родини, аби не занапастили мою кар’єру після того, як подбали про неї та Квентіна.
— А де ж їй іще місце, як не тут, удома? — Ділсі мені. — Кому ж ростити її, як не мені? Хто виростив усіх вас, як не я?
— Та вже ж виростила — чортенят купу! — я їй. — Ну, тепер матінці буде принаймні чим голову гризти.
То ми й спустили ту колиску вниз, і Ділсі поставила її в колишній Кеддіній кімнаті. Отут-то матінка як завелася…
— Тсс, міс Келайн! — їй Ділсі. — Ще дитя розбудите.
— Що, і його в оцю кімнату? Щоб і воно заразилося від цієї атмосфери? І без того хіба не світить мені тяжка боротьба з тим, що це дитя успадкувало?
— Ну досить уже, — батько матінці. — Не мели дурниць.
— А де ж їй спати, як не отут? — Ділсі каже. — Авжеж, у тій самій спальні, де я її маму обкладала щовечора, відколи та підросла й могла спати сама собі у своїй кімнаті.
— Де тобі зрозуміти мене, — каже матінка. — Щоб мою рідну донечку та покинув законний її муж! Бідолашне безневинне маляточко! — примовляє, видивляючись на Квентіну. — Ніколи ж не дізнатися тобі, скільки ти принесла нам горя.
— Ну перестань, Керолайн, — умовляє батько.
— І навіщо ви заводите отаке при Джейсонові? — Ділсі матінці.
— Та чи я не захищала Джейсона? — підхопила матінка. — Як тільки могла боронила від лиха. І вже ж зроблю все, що тільки зможу, аби й цю дитинку захистити від зарази.
— Хотіла б я знати, яка їй буде шкода від спання в цій кімнаті? — чудується Ділсі.
— Та вже чиніть, як знаєте, — матінка всім. — Я знаю, що я просто невгамовна стара жінка. Але я усвідомлюю, що людям не дозволено безкарно порушувати закони Божі.
— Нісенітниці, — каже батько. — Що ж… То постав, Ділсі, колиску в спальні міс Керолайн.
— Хай і нісенітниці, по-твоєму, — матінка батькові. — Але вона нізащо не повинна дізнатися! Ні разу не повинна навіть ім’я оте почути. Ділсі, я забороняю тобі вимовляти оте ім’я в її присутності. Я тільки дякуватиму Богові, якщо вона зможе вирости й не дізнатися навіть, що в неї десь є рідна мати.
— Ну не дурій! — батько їй.
— Я ж ніколи не втручалася в те, як ти їх виховував, — каже матінка батькові. — Але я вже не можу більше терпіти. Ми повинні вирішити це саме зараз, оцього самого вечора. Або це ім’я ніколи не вимовлятиметься в її присутності, або завезіть її куди завгодно, або я десь піду звідси. Вибирайте!
— Ну, годі уже, — батько їй. — Ти просто рознервувалася. Нехай колиска лишається тут, Ділсі.
— Коли б тільки ви й самі не злягли, — Ділсі батькові. — Вигляд у вас — наче ви з того світу. Лягайте в ліжко, а я приготую вам келишок пуншу, та й відіспіться. Либонь, за всі ці мандри ви жодного разу не виспались як слід.
— Жодних келишків! — матінка їй суворо. — Та чи ти не знаєш, що лікар заборонив? Навіщо потураєш йому? Та вся ж його біда саме в тих келишках! Ось ти на мене поглянь: і я страждаю, але не настільки слабохарактерна, тож не п’ю, не заганяю себе тим віскі в могилу.
— Дурниці! — батько на те. — Та що там ті лікарі тямлять? Заробляють собі на прожиток своїми нікчемними приписами: робіть, наші пацієнти, чого наразі не робите, й ото саме в цьому полягає межа хоч би й чиїх знань про функції організму звироднілої двоногої мавпи. А завтра ти мені ще духівника приведеш, щоб руку мою зупинив.
Тут матінка в плач, а він — геть із кімнати. Порипів сходами наниз, а тоді чую: рипнули й дверцята буфета. А вночі я прокинувся і знов чую: батько сходить униз. Матінка заснула чи що, бо нарешті в оселі запанував спокій. Та й він старався не зчиняти шуму, бо рипу дверцят я не вчув, а тільки бачив подолок його нічної сорочки та босі ноги перед буфетом.
Ділсі постелила Квентіні, роздягла, обклала. А мала, відколи батько заніс її в дім, так іще й не прокидалася.
— А вона незабаром і переросте цю колиску, — каже Ділсі. — Отак воно й добре. А я покладу собі постільницю близенько, в коридорі, аби вам не вставати вночі до неї.
— Та чи я засну? — каже матінка. — Ти йди собі додому. Я обійдуся. Буду щаслива решту свого життя присвятити їй, якщо тільки зумію запобігти…