— Ну-ну, не треба, — Ділсі їй. — Ми вже подбаємо про неї. І ти катай спати, — каже вона мені. — Завтра ж тобі зрання до школи.
То я й вийшов, а тоді матінка кличе мене назад та як заплаче наді мною.
— Ти ж моя єдина надія! — хлипає вона. — Щовечора я дякую Богові за тебе.
Отож сидимо з нею, чекаємо, коли вже розпочнуть, а вона примовляє: «Якщо вже й мужа судилося мені позбутись, то бодай за те дяка Богові, що не Квентін, а ти мені лишився. Хвала Богові, що ти не Компсон, адже це все, що в мене зосталося: ти та Маврі!» А я їй: «Ну, щодо мене, то особисто я міг би обійтися без дядечка Маврі». Ну, а він знай поплескує їй по руці своєю пальчаткою чорною та мурмотить щось набік, мов не до неї. Скинув ті пальчатки, аж як до нього дійшла черга кинути штих землі лопатою. Стояв він мало не найперший, де над ними тримали парасолі, й гробарі раз у раз ногами тупали, стукали рискалями, оббиваючи з них налиплу землю, й груддя глухо гепалося, падаючи на віко, а коли опісля я відійшов до карети, то побачив, як він за чиїмсь надгробком цмулить собі з пляшки. Чудувався я, чи не навіки він отак присмоктався, а на мені ж новий костюм, гара’ що на колесах грязюки не так багато було, проте матінка все одно укмітила та й каже: «Ох, не знаю, коли ми й стягнемось на новий тобі!» А дядечко Маврі їй: «Ну, ну, ну! Ти ні про що не хвилюйся. Ти завжди можеш розраховувати на мене».
Що правда, то правда. Завжди можем! Четвертий лист сьогоднішній — то від нього. Але навіть не розпечатуючи, я вже знаю, про що там ідеться. Його листи я вже й сам міг би писати або читати їх матінці напам’ять, додавши десятку для певності. Але отой, третій… Мене мов що підпихало перевірити його. Просто передчуття було, що пора вже сподіватися нової витівки від неї. Після того першого разу порозумнішала-таки. Хутко збагнула, що мати справу зі мною — не те, що з батьком моїм. Коли вже засúпали могилу так, що краї зрівнялися, матінка просто не змогла не заридати знову, то дядечко Маврі мерщій посадив її в карету, й поїхали обоє геть. «А ти, — мені він сказав, — сядеш до будь-котрої іншої карети, тебе всяк залюбки підвезе. Мені ж треба доправити твою матінку додому». Кортіло мені сказати йому: «Авжеж, дали ви маху, що не дві, а лиш одну пляшку прихопили», — та вчасно згадав, де я, то й змовчав, одпустив їх. І не подумали, що я ж тут до рубця змокну, зате потім матінка від душі наохається, напотерпає, коли б я запалення легенів не підхопив.
Ну, то я подумав про все це, поспостерігав, як вони жбурляють туди брудяку, ще й приплескують лопатами, от ніби готують розчин для цегляної кладки чи там паркан ставлять, і стало мені якось на душі чудно, ото я й вирішив походити довкола трохи. Але похопився: як піду в напрямку міста, вони ще наздоженуть мене каретами й почнуть припрошувати, сідай у цю чи в ту, і тоді я назад від дороги, туди, де цвинтар чорнюцький. Заховався від дощу під якимись кедрами, тут тільки покрапує вряди-годи, а ще ж видно буде, коли вони скінчать і пороз’їжджаються. За якусь хвильку всі вони й позникали, але я ще трішки вичекав і лиш тоді покинув свій прихисток.
А трава скрізь мокра, то мушу йти доріжкою, і тому вже аж біля самої могили я помітив її: стоїть у чорному дощовику й на квіти дивиться. Я впізнав одразу, хто то, — ще до того, як вона обернулася й подивилася на мене, а потім і вуаль підняла.
— Привіт, Джейсоне, — каже й руку подає. Ми потисли одне одному руки.
— І чого це ти тут опинилася? — питаю. — Ти ж начебто дала обітницю сюди не повертатися. Я вважав, тобі стане кебети не показуватися тут.
— Справді? — перепитує вона. Знову задивилася на квіти. Було їх там насипано доларів на п’ятдесят, не менше. І Квентінові на плиту хтось поклав букетика. — Ти вважав так?
— Утім, цим ти мене не здивувала, — кажу я. — Від тебе можна чого завгодно сподіватись. Ти ж ні на кого не зважаєш. Тобі начхати на всіх.
— А-а, — протягла вона. — Це ти про свою роботу. — Задивилася на могилу. — Я шкодую, Джейсоне, що все так склалося.
— Значить, тепер ти шкодуєш, — я кажу. — Розмовлятимеш дуже лагідно й ніжно. Але даремно ти сюди приїхала. Спадку — ніякісінького. Не віриш мені, то спитай ще дядечка Маврі.
— Та ніякого спадку мені не треба, — каже вона. Дивиться на могилу. — Чом не сповістили мене? — питає. — Я випадково побачила повідомлення в газеті. На останній сторінці. Зовсім випадково.
Я мовчу. Стоїмо там, дивимося на могилу, й пригадалося мені, як ми були маленькими дітьми, і це, й те спливло в пам’яті, й знов мені стало якось чудно, і лють мене взяла чи що воно, як здумав, що тепер дядечко Маврі весь час у нас товктиметься й порядкуватиме десь так, як оце допіру, що лишив мене під дощем діставатися додому.