— Ми їдемо на цвинтар, — каже матінка.
— Ну то й з Богом, — їй Джейсон. — Чи ж я вас не пускаю? Ви тільки на те мене й кликали, щоб це мені повідомити?
— Знаю, ти не поїдеш з нами, — матінка йому. — А з тобою я б не боялася так дуже.
— Не боялися б чого? — Джейсон їй. — Тато й Квентін нічого вам не заподіють.
Тут матінка хустинку під вуаль.
— Та перестаньте, мамо, — їй Джейсон. — Чи ви хочете, щоб той клятий пришелепок розревівся посеред площі? Їдь, Ті-Пі.
— Вйо, Квіні! — каже Ті-Пі.
— Покарав мене Пан Біг, — каже матінка. — Але й я не забарюсь на цьому світі.
— Зупини, — каже Джейсон.
— Тпру! — каже Ті-Пі. А Джейсон:
— Дядечко Маврі просить п’ятдесят доларів з вашого рахунку. Яка ваша рада? Дати?
— І чого ти мене питаєш? — матінка йому. — Тут моє слово нічого не важить. Я тільки намагаюсь не бути тягарем для тебе й Ділсі. Небавом я відійду в кращий світ, і тоді ти…
— Рушай, Ті-Пі, — Джейсон каже.
— Вйо, Квіні! — каже Ті-Пі.
І знову попливли плями. Ті, з того боку, знову замерехтіли, та так яскраво, швидко й гладенько, достоту як коли Кедді каже, що ми засинаємо.
«Заплач, Матвійку! — дражниться Ластер. — І не соромно тобі?» Ми проходимо повітку. Стійла всі повідчиняні. «Тепер немає в тебе коника-поника в яблука», — Ластер каже. Підлога суха й запилюжена. Дах просідає. В косих дірках танцюють жовті порошинки. «І чого тебе понесло отуди? Хочеш, щоб тобі голову відбили м’ячами?»
— Заховай руки до кишень, — мені Кедді. — А то одморозиш пальці. Ти ж не хотів би поодморожувати собі пальці на Різдво? Чи таки хотів би?
Обходимо повітку. У дверях велика корова й маленька, і чути, як товчуться у своїх стійлах Принс, Квіні та Фенсі.
— Коли б не така холодюка, то покаталися б на Фенсі, — мені Кедді. — Але в такий мороз хто б вивів коняку надвір!
А тоді бачимо фосу, там дим стелеться.
— То там закололи кабанця та й обсмалюють, — Кедді каже. — Назад вертатимемось тудою, то й побачимо всіх їх.
Ідемо вділ.
— Якщо хочеш, однеси цього листа, — мені Кедді. — Ти ж можеш однести. — Дістає листа зі своєї кишені й перекладає в мою. — Це різдвяний подарунок, — Кедді каже. — Дядечко Маврі хоче зробити сюрприз місіс Патерсон. Нам треба так оддати їй цього листа, щоб ніхто й не побачив. Тільки не виймай рук із кишень!
Придибали до річки-фоси.
— Замерзла! — Кедді каже. — Ось глянь. — Вона розбила воду вгорі й приклала шматочок мені до обличчя. — Лід! Оце тобі доказ того, як холодно. — Перевела мене через фосу за руку, й пішли ми попід гору. — Навіть матінці й таткові не велів про це говорити. Знаєш, я здогадуюсь, про що пише він у цьому листі. Про що? А про подарунки матінці, й таткові, й містерові Патерсону також, бо містер Патерсон надсилав тобі цукерки. Ще того літа, пам’ятаєш?
Ось паркан. Суха виноградна лоза, й вітер торохтить нею.
— От тільки не втямлю, чому дядечко Маврі не послав з листом Верша, — Кедді каже. — Верш не вибовкав би таємниці. — Ось і місіс Патерсон, виглядає у вікно. — Зачекай тут! — мені Кедді. — Отут-о постій. А я за мить і вернуся. Давай мені того листа! — Шаснула рукою до моєї кишені, забрала листа. — Тільки рук із кишень не виймай!
Лізе вона через паркан, а листа в руці тримає. Шурх-шурх крізь побурілі квіти. Місіс Патерсон пішла до дверей, відчинила й стоїть на порозі.
Містер Патерсон орудує сапкою поміж зелених квітів. Перестав сапати й дивиться на мене. Місіс Патерсон біжить до мене через сад. Я побачив її очі й заплакав. «Ох, дурило ж ти, недотепа! — каже місіс Патерсон. — Чи ж не казала я йому: більш не посилай його самого! Давай його сюди! Швидше!» А містер Патерсон швидкує до нас, із мотикою. Місіс Патерсон припала до паркана, простягла руку. Перелізти хоче. «Давай сюди! — каже вона. — Та давай!» Містер Патерсон переліз через паркан. І забрав листа. Сукня місіс Патерсон зачепилась за паркан. Я знову побачив її очі й чкурнув з гори.
— Там самі будинки, а більш нічого немає, — каже Ластер. — Ходімо вділ, до річки.
А на річці перуть, плещуть. Одна співає. Чую дух мокрого одягу, яким плещуть, і диму — його несе через річку.
— Отут і сиди крячкою, — каже Ластер. — А туди, нагору, тобі нічого пхатись. Ще в довбешку тобі вцілять.
— А чого він хоче?
— Коли б то він знав, чого хоче, — каже Ластер. — Здається йому, ніби він хоче туди, нагору, де в гольф гуляють. Ото сиди тут і бався своєю блекотою. Хочеш щось побачити? То дивись, як діти бовтаються — льопаються в річці. І хто це сказав, ніби ти не годен поводитись, як усі нормальні люди!