— І як же ти за всіх нас потерпаєш! — кажу. — Тільки батько помер — ти вже й шусть назад. Але нічого ти тут собі не зорудуєш. Не думай, що тобі пощастить під цей шумок пролізти назад додому. Не всиділа в сідлі, то шмаляй пішака! — так я їй. — Ми ж тут, удома, забули навіть і як тебе звати, — кажу. — Ми й знати вас не знаємо: тебе, його і Квентіна, — кажу їй. — Ти це втямила?
— Втямила, — каже вона. А тоді: — Джейсоне! — каже, все на могилу дивлячись. — Якщо ти влаштуєш так, щоб я її хоч на хвилинку побачила, я дам тобі п’ятдесят доларів.
— Та де в тебе ті п’ятдесят узялися! — кажу я.
— А влаштуєш? — питається вона, не дивлячись на мене.
— Спочатку гроші покажи, — я їй. — Я не вірю, що ти маєш п’ятдесят доларів.
Бачу, щось там пальцями длубає під дощовиком, а тоді й показала руку. А в руці, хай їй всячина, купа грошви. Дві чи й три жовтенькі добачив купюри.
— Що, він досі ще шле тобі гроші? — питаю. — І по скільки на місяць?
— Дам тобі не п’ятдесят, а сто, — каже. — Зладнаєш?
— Але тільки на хвилину, — застерігаю. — І щоб усе зробила, як я скажу. Бо я й за тисячу доларів не згоджусь, щоб вона дізналася.
— Так, так, — погоджується вона. — Зроблю все, як ти скажеш. Тільки щоб хоч хвилинку подивитися мені на неї. І ні просити, ні робити більш нічого не буду. Зразу ж і поїду геть.
— То давай гроші, — кажу я.
— Дам їх тобі опісля, — вона каже.
— Ти що, не довіряєш мені? — питаю.
— Не довіряю, — каже вона. — Бо знаю тебе. Ми ж разом росли.
— І хто б іще так розводився про довіру! Ну, що ж, — я кажу. — Не буду отут мокнути під дощем. Бувай! — кажу й ступив кілька кроків, ніби геть іду.
— Джейсоне! — звертається вона. Я став.
— То що? — кажу. — Нумо хутчій. Бо я геть намокну.
— Гаразд, — каже. — Бери! — Довкола начебто нікого. Я повернувся, беру купюру. А вона тієї грошини не випускає, тримає. — Але ж ти зробиш? — допитується, дивлячись на мене з-під вуалі. — Обіцяєш?
— Відпусти гроші, — кажу я. — Чи ти хочеш, щоб хтось прийшов і нас побачив?
Відпустила купюру. Я ту сотню — до кишені.
— Але ж, Джейсоне, ти зробиш? — іще допитується. — Я б не просила тебе, коли б знала якийсь інший спосіб.
— Святу правду кажеш: немає іншого способу! — кажу я. — Звісно ж, я зроблю. Адже я пообіцяв, хіба ні? Тільки щоб ти зробила все так, як я тобі зараз скажу.
— Гаразд, — каже, — я згодна.
Сказав я їй, де чекати, а сам мерщій до міської стайні. Прибіг, а вони якраз випрягають коней з карети. Я до господаря, питаю, чи вже оплачено, а він каже — ні, й тоді я кажу, що місіс Компсон забула десь щось і їй знову потрібна карета, ну вони й дали мені. За кучера був Мінк. Купив я йому сигару, й ми до смерку їздили всякими завулками, аби від цікавих очей чимдалі. А тоді Мінк заявив, що коням пора вже й до стайні, але я пообіцяв йому ще одну сигару. Отож ми під’їхали до нашого задвірку, і я біжка в будинок. Постояв у вітальні, поки переконався, що матінка й дядечко Маврі нагорі, а тоді шаснув до кухні. Там Ділсі — з нею та з Беном. Кажу, що маю віднести її матінці, й знову назад із нею. З вішалки зняв дядечків макінтош, загорнув її, взяв на руки — і в завулок із нею, до карети. Звелів Мінкові на вокзал їхати. Повз стайню він боявся, то довелося зробити гак, а потім бачу: стоїть на розі під ліхтарем, то й кажу Мінкові, щоб їхав повз сам хідник, а як скажу: «Поганяй!» — щоб стьобнув коней. Розкутав я макінтош, підніс її до віконця, а Кедді як уздріла, так і кинулася до нас.
— Поганяй, Мінку! — крикнув я, то Мінк їх нагаєм, і промчали ми повз неї, мов яка пожежна бригада. — А зараз, — кричу їй, — сідай на потяг, як обіцяла! — Бачу в заднє віконце: біжить за нами! — Ану врепіж їх ще разок! — кажу Мінкові. — І прямо до нашого дому!
Звертаємо за ріг, а вона все ще біжить за нами…
Ввечері я перелічив гроші, сховав, і настрій мій трохи підрівнявся. Оце ж тобі наука буде, примовляю подумки. Ти викинула мене з роботи й гадала, це тобі так просто минеться? Але мені й на думку не спадало, що вона не дотримає обіцянки — не поїде тим потягом геть. Тоді я ще мало їх знав і просто вірив тому, що вони кажуть. А наступного ранку — от прокляття! — заходить вона просто до крамниці, добре ще, що вуаль опустила й ні до кого не заговорила. День був суботній, Ерл ще не прийшов, а я сидів за письмовим столом у задній кімнаті, й вона крокує просто до мене шпаркою ходою.
— Брехло! — кидає мені. — Брехло!
— Ти що, збожеволіла? — я їй. — Що це ти собі дозволяєш? Як ти смієш забігати сюди, та ще й зі скандалом? — Вона, бачте, перша напала, та я зразу дав їй одкоша. Ще сказав: — Ти вже й так викишкала мене з однієї роботи, а зараз і з цієї хочеш мене потурити? Якщо ти маєш щось мені сказати, то зустрінемось де-небудь, як споночіє. От тільки про що може бути у нас мова? — питаю її. — Що, я не виконав достеменно всього, що пообіцяв? Ми ж домовлялися, що ти лиш одну хвилинку подивишся на неї, чи не так? То хіба не на хвилину ти її й побачила? — А вона тільки стоїть і дивиться на мене, труситься вся, мов у лихоманці, руки зціпила, а вони їй наче сіпаються. — Я що пообіцяв, те й зробив, — кажу їй. — А от ти збрехала! Ти ж обіцяла, що зразу й на потяг. І що, скажеш, ніби не обіцяла? Чи ті грошики хочеш назад забрати? А дзуськи! — так їй кажу. — Я ж бо на такий ризик пішов, що навіть якби й тисячу доларів за те взяв, то й тоді ти б лишилася в боргу переді мною. І хай-но я побачу або почую, що ти й сімнадцятим не виїхала звідси, — кажу їй, — то я все-все розкажу матінці й дядечкові Маврі. А тоді вже навряд чи ти ще коли її побачиш.