— Ну що ж, — кажу я. — Якщо бажаєте труїти собі шлунок і робитися рабом свого бізнесу, то це ваша особиста справа.
— А ти, як я бачу, ніколи не станеш рабом хоч би й чийого бізнесу?
— Нізащо. А якщо й стану, то тільки рабом свого власного: «Джейсон Компсон і Ко».
Тож коли я потрапив до задньої кімнати й розпечатав листа, то здивувала мене лиш одна деталь: там був не чек, а лише переказ поштовий. Отак воно, сер. Не можна покладатися на жодну з них. І на які тільки ризики доводиться йти, рідній матері брехати, аби не довідалася, що та приїздить сюди щороку, а то й двічі на рік. І за все це отака тобі дяка. А вона придумає, чого доброго, і на пошту написати, щоб видавали не кому іншому, а тільки Квентіночці. Щоб отакій шмаркачці та п’ятдесят доларів — на! А я ж п’ятдесяти доларів не тримав у руці до двадцять одного року. Всі хлопці післяобід на гулі, а як субота, то й на цілий день, а я в крамниці спину гну. Отож я й кажу: як може хоч би й хто її вконтролювати, коли її мамуся нищечком тиць їй гроші, поза нашими спинами? Домівка, я їй кажу, в неї та ж сама, що й у тебе була, й виховання десь таке саме. Що ж до її потреб, то матінці, на мою думку, видніше, ніж тобі, що навіть оселі своєї не маєш. «Якщо ти хочеш забезпечувати її грішми, — кажу їй, — то надсилай їх матінці, а не просто в ручки дитині. Якщо вже я йду на такий ризик що кілька місяців, то чини, як я тобі раджу, а інакше — матінці розкажу!»
А це ж, до речі, якраз момент зайнятися тим чеком, бо якщо Ерл гадає, що я гайну до Роджерса й за його рахунок проковтну два шматочки нестравлення шлунку, то він добряче помиляється. Хай я й не засідаю, заклавши ноги на стіл червоного дерева, але мені тут платять за те, що я роблю за шинквасом. І якщо мені й поза межами цього закладу не дозволять мати культурне життя, то я ж можу й краще місце підшукати. Я можу стояти на своїх власних ногах, і їм не потрібна така підпірка, як стіл червоного дерева. Одначе тільки дістану того конверта з піджака, як мушу все кинути й бігти, аби продати якому-небудь вахлаєві цвяхів на десять центів чи ще щось подібне, а Ерл уже, либонь, напхався своїх бутербродів та й сюди вже чимчикує, зараз і заскочить. І раптом бачу: бланків немає, скінчились. І згадав: я ж мав намір добути їх більше, але що вдієш тепер — запізно похопився. А тоді підвів погляд: Квентіна заходить. У двері чорного ходу. Добре, що розчув, як вона Джоба розпитувала, де я. Тільки й встиг кинути все в шухляду й запхнути її назад у стіл.
Підійшла вона до стола. Я зиркнув на годинника.
— Вже й пообідала? — кажу. — Якраз дванадцята, чув, як щойно вибило. Чи не на крилах полетіла додому й назад повернулася.
— Я не піду обідати додому, — каже вона. — Є мені сьогодні лист?
— А ти хіба дожидаєш від когось? — перепитую. — Знайшлися з-поміж твоїх дружків і такі, що писати вміють?
— Від мами чекаю, — відповідає. — Є мені лист від мами?
— Тут є матінці від неї, — кажу я. — Я ще не читав. Доведеться тобі зачекати, поки вона розпечатає. Припускаю, вона, можливо, й тобі дасть почитати.
— Будь-ласка, Джейсоне, — править своєї, навіть не слухаючи. — Є ж мені лист?
— А що сталося? — питаю. — Досі я не помічав, щоб ти через когось так хвилювалася. Чи не грошей чекаєш від неї?
— Вона ж сказала, що… — почала. А тоді знов: — Ну, будь ласочка, Джейсоне! Адже ж є мені лист?
— Бачу, ти все-таки побувала сьогодні в школі, — кажу я. — А це ж якраз таке місце, де можна навчитися казати «будь ласка». Зачекай хвилинку, поки я клієнта обслужу.
Вийшов я до нього, обслужив. Та як обернувся йти назад, а її й не видно — за стіл зайшла! Я біжка туди. Оббіг стола й таки спіймав на гарячому, як вона сіп руку з шухляди. Я хап її за руку й доти бив кісточками по столу, аж поки й випустила конверта.
— Он ти як? — кажу.
— Віддайте! — просить. — Ви ж його вже й відкрили. Дайте його мені! Будьте ласкаві, Джейсоне. Адже ж він мені адресований — я прочитала моє ім’я.
— Ось я дам тобі, — кажу. — Віжками. Як ти смієш лізти до моїх паперів?
— Там є якісь гроші? — допитується і тягнеться рукою до листа. — Вона ж казала, що надішле мені якісь гроші. Обіцяла мені. Ну віддайте…
— А нащо тобі гроші? — питаю її.
— Вона ж сказала, що надішле, — канючить. — Віддайте мені листа. Ну будь ласка, Джейсоне. Якщо віддасте зараз — я більш ніколи нічого у вас не проситиму!
— Дам, але ти не тисни так дуже, — я їй. — Дістав листа й переказ, віддаю їй листа. А вона на листа й не глянула навіть, простягає руку по грошовий переказ. — Ти спершу розпишися ось тут, — кажу їй.