— А скільки там? — допитується.
— Прочитай хоч листа, — кажу їй. — Гадаю, там сказано.
Проглянула хутенько — й оком не змигнув.
— Тут про це немає, — звела на мене погляд. Упустила листа на підлогу. — Скільки ж там?
— Десять доларів, — відповідаю.
— Десять доларів? — витріщилася на мене.
— Таж ти й цьому повинна радіти, як не знати чому, — кажу їй. — Ти ж бо дитина ще. Навіщо тобі так раптом стали потрібні гроші?
— Десять доларів? — промовляє, ніби уві сні. — Лише десять доларів? — І випад рукою — спроба вихопити переказ. — Ви брешете! — вигукнула вона. — Злодій! — каже. — Злодюга!
— Оце так ти? — я їй кажу, виставивши руку, щоб не наближалася.
— Віддайте мені! — каже. — Він мій! Мама його мені надіслала. Все одно прочитаю, скільки там. Усе одно!
— Та невже? — кажу я. — І в який такий спосіб?
— Просто дайте мені глянути, Джейсоне, — знову просить. — Будь ласка. Більш ніколи й нічого не проситиму у вас.
— То ти вважаєш, що я брешу? — я їй кажу. — Ось за таке я й не покажу тобі.
— Але ж як може бути лише десять доларів? — каже вона. — Мама ж сказала мені, що… Вона сказала мені… Джейсоне! Ну будь ласка, будь ласка, будь ласка! Мені вкрай потрібні гроші. Дуже-дуже. Віддайте його мені, Джейсоне! Я все зроблю, що скажете.
— Ти скажи, навіщо тобі гроші, — кажу я.
— Я мушу отримати гроші, — каже вона. Дивиться на мене, а тоді враз уже й не дивиться на мене, хоча не зробила жодного руху очима. І я зрозумів: зараз брехатиме. — Я позичала гроші, — каже. — І повинна віддати. Віддати сьогодні.
— А кому віддати? — питаю. Почала ніби пальці заламувати. Ну як тут не зрозуміти, що далі брехню продумує. — Знову брала в борг у крамницях? — допитуюся. — І не старайся — не вигадуй мені. Якщо в цьому місті знайдеться такий продавець, котрий дасть щось тобі в борг після того, як я всіх їх застеріг, то хай це мені в збиток буде.
— У дівчинки брала, — каже вона. — У дівчинки. Позичила в неї гроші. Й маю сьогодні повернути. Джейсоне, віддайте мені! Я все зроблю. Мені вкрай потрібні гроші. Мама вам заплатить. Я напишу їй, щоб вона заплатила вам та що більш ніколи нічого в неї не попрошу. Напишу й покажу вам листа. Будь ласка, Джейсоне. Мені вони вкрай потрібні.
— Ти признайся, навіщо вони тобі, й тоді побачимо, — кажу я. — Признавайся! — А вона тільки стоїть, мне сукню пальцями. — Ну, що ж, — кажу. — Якщо десять доларів замало для тебе, то я цей переказ принесу матінці додому, й ти сама знаєш, що тоді з ним станеться. Звісно, якщо ти така багачка, що десять доларів для тебе ніщо…
А вона стоїть, у підлогу втупилася й мурмотить мов сама собі:
— Вона ж сказала, що вишле мені гроші. Сказала, що весь час надсилає саме сюди, а ви кажете, що ні. Вона сказала, що надіслала сюди багато грошей. І що частину їх я можу взяти собі. А ви кажете, що ніяких грошей у нас немає.
— Ти й сама знаєш, як і я знаю, незгірш, — кажу їй. — Ти сама бачила, що матінка з цими її чеками робить.
— Атож, — зронила, все так само втопивши очі в підлогу. — Десять доларів, — каже. — Десять доларів.
— І ти ще дякуй зіркам своїм, що хоч десять отримаєш, — кажу я. — Ось тут, — кажу, поклавши переказ лицем донизу й притримуючи рукою. — Розпишись.
— І не дозволите мені навіть глянути? — каже вона. — Я ж тільки гляну. Хай там хоч скільки, а я не проситиму нічого понад десять доларів. Решту забирайте собі. Мені б тільки глянути.
— Ні — після такого твого нахабства, — кажу я. — Ти маєш затямити одну річ: якщо я кажу тобі щось зробити, мусиш виконати без заперечень. Ось на цій рисці розпишись.
Узяла вона ручку, але не розписується, а просто стоїть, похнюпившись, і рука з ручкою тремтить. Геть як її мати.
— О Боже, — примовляє тільки. — О Боже.
— Саме так, — я їй кажу. — Хоч це затямиш у мене, навіть якщо не зрозумієш більш нічого взагалі. Розписуйся і забирайся звідсіля.
Розписалася.
— Де ж гроші? — питає.
Я взяв переказ, промокнýв, сховав до кишені. Тоді дав їй ті десять доларів.
— Як пообідаєш — зразу біжи до школи, чуєш? — кажу їй.
Нічого не відповіла. Зіжмакала купюру в жмені, мов ганчірку яку, і вийшла з крамниці через парадні двері. А тут якраз Ерл заходить і веде покупця до шинквасу. Я зібрав свої папери, надягнув капелюха і вийшов до них.
— Завізно було? — цікавиться Ерл.
— Та не дуже, — відповідаю. Він виглянув на вулицю.
— А то твоя машина там стоїть? — питає. — Краще б ти не їхав обідати додому. Велика ймовірність, що набіжить повно народу перед самою виставою. Попоїж у Роджерса, а чек покладеш мені в стіл.