— То що ж, я біжу назад, — кажу. — Куплю собі в місті бутерброд. Не втручатимуся в Ділсіні розклади, — я кажу. Але матінці натякни тільки. Тут і Ділсі закульгала туди-сюди, буркочучи:
— Та гара’, гара’, ось хутенько вже й подаю.
— Стараюся всім вам догодити, — каже матінка. — Щоб усім вам якомога легше було.
— Та хіба ж я нарікаю? — кажу. — Та чи сказав хоч слово, крім того, що мені вже пора?
— Знаю, — каже вона, — знаю, що ти не мав тих шансів, які дані були іншим, що довелося тобі закопатися у нікчемну провінційну крамничку. А я ж хотіла, щоб ти пішов вище. Знала я: батькові твоєму годі збагнути, що ти — єдиний з їх усіх наділений практичним діловим розумом. І коли все інше пішло пропадом, я почала сподіватися, що хоч вона, як вийде за Герберта… адже він обіцяв…
— Ну, він, можливо, теж обманював, — кажу я. — Можливо, й банку ніякого він не мав. А коли б і мав, то не думаю, що став би він везти собі працівника з Міссісіпі через усю країну.
Тож посідали ми, обідаємо. Чую: з кухні Бен подає голос, де його Ластер годує. Ото я й кажу: якщо вже у нас стало на одного їдця більше, а грошей за Квентіну ви, матінко, брати не бажаєте, то чом не відіслати Бена в Джексон? Йому б там і веселіше було, серед усіх таких, як і він сам. Де вже нам, кажу, в нашій родині заводити мову про гордість, адже яка там гордість, коли тридцятирічний пришелепок подвір’ям гасає разом із чорнюченям, бігає туди-сюди попід парканом і мукає мов корова, хай-но ті почнуть у гольф грати. Якби, кажу я, від самого початку були помістили його в Джексон, то всім нам нині краще б велося. Та ви ж, кажу, й так свій обов’язок перед ним виконали, сповнили все, чого можна було від вас сподіватися, і не всяка мати спроможна буває стільки зробити, то чом би не притулити його там і хоч цю вигоду мати від податків, які ми сплачуємо. На те вона відповідає мені: «Незабаром я піду від вас! Я ж знаю, що я для тебе — тільки тягар!» — на що я їй: «Я вже стільки разів чув оце ваше щодо тягарів, що я ще, чого доброго, вам і повірю!» Тільки, я кажу, ви краще підіть від нас так, щоб я не знав, а то я того ж вечора відішлю його сімнадцятим потягом, а ще, кажу, я, здається, знаю місцину, куди й її можна приткнути, й міститься воно зовсім не на Молочній вулиці чи Медвяному проспекті. Тут матінка як розплачеться, а я: «Гаразд уже, гаразд. Я пишаюся своєю ріднею, як і всякий інший чоловік, незгірш, дарма що й не про всіх родичів своїх знаю, звідкіля вони взялися на мою голову».
Обідаємо далі. Матінка вкотре посилає Ділсі до чолового ґанку, щоб глянула, чи ж не йде Квентіна.
— І скільки ще вам казати: не прийде вона обідати! — кажу я.
— Як це так — не прийде? — не йме віри матінка. — Вона ж бо знає, що я не дозволяю їй бігати вулицями та приходити додому не в обідній час. Ти там добре подивилася, Ділсі?
— Ну, то примусьте її приходити вчасно! — кажу я.
— Та що я можу? — пхикає матінка. — Вас усіх виховано в дусі неповаги до мене. Ніколи й ніхто з вас не слухався мене.
— Коли б ви не перебаранчали, то я швидко змусив би її слухатись, — кажу я. — За один-єдиний день приструнчив би.
— Ти був би надто грубий, просто брутальний з нею, — каже матінка. — Ти ж маєш таку саму палку вдачу, що й дядечко твій Маврі.
Цим вона нагадала мені про листа. Дістав його, подаю матінці.
— Ви можете й не відкривати конверта, — кажу їй. — Банк сповістить вас, скільки йому треба цього разу.
— Але ж адресовано тобі, — каже вона.
— Дарма, читайте, — кажу. Відкрила, прочитала й подала мені. Ось що я прочитав:
Дорогий мій юний небоже!
Тобі приємно буде довідатися, що наразі я маю змогу, стосовно якої — з причин, вагомість яких з’ясується з подальшого викладу, — я не стану вдаватися до подробиць, аж поки випаде нагода поспілкуватися з тобою щодо цього питання в надійніший спосіб. Діловий досвід навчив мене уникати повідомляння конфіденційних даних у будь-який інший конкретний спосіб, крім тільки усного; особливі застороги, до котрих я вдаюся, дадуть тобі натяк на цінність згаданої нагоди. Зайвим було б додавати, що я вже вивершив щонайвичерпніший розгляд усіх її фаз та аспектів, тож не побоюся сказати, що переді мною — той золотий шанс, який випадає нам лиш раз у житті, й що я нині виразно розрізняю мету, до якої прямував довго й невтомно, — себто оту остаточну консолідацію моїх справ та фінансів, яка дозволить родові, останнім представником чоловічої статі якого я маю честь бути, знову посісти належне суспільне становище, а до цього ж роду я завжди зараховував не тільки твою шановану матінку, а й такою самою мірою і дітей її.