Одначе теперішні мої обставини не дозволяють мені належною та найповнішою мірою скористатися можливістю, що мені випала, отож, не бажаючи виходити за межі родинного кола, я вдаюся до позички з банківського рахунку твоєї матінки незначної суми, необхідної для звершення мого початкового внеску, і у зв’язку з цим я додаю, як чисту формальність, мій вексель з розрахунку восьми відсотків річних. Чи й варто зазначати, що формальність цю я виконую лише для того, щоб забезпечити твою матінку на той печальний випадок і кінець, грою якого виступаємо всі ми. Адже я, звісно, використаю цю суму як таку, що ніби моя власна, чим дозволю й матінці твоїй причаститися згаданою нагодою, котру моє вичерпне вивчення явило мені як діамант щонайчистішої води й найяскравішої гри та сласний шматочок, — хай прощено буде мені цей вульгаризм.
Усе викладене вище я прошу розглядати як довірчу інформацію, що її один діловий чоловік спрямовує іншому. Розголошення — ворог успіху, чи не так? А знаючи крихке здоров’я твоєї матінки й ту несмілість, природно властиву таким, як вона, делікатно вихованим дамам-південкам, стосовно ділових матерій, а також чарівливу схильність несподівано розголошувати такі під час своїх розмов, я, либонь, попрохав би тебе й не повідомляти їй зовсім. А поміркувавши ще трохи, я навіть наполегливо раджу тобі утриматися від такого сповіщення. Чи не ліпше буде, якщо, коли сплине певний час, я просто поверну цю суму на її банківський рахунок сукупно, скажімо, з іншими невеликими, раніше позиченими в неї сумами, а вона про те нічого й не відатиме. Адже відгороджувати її, в міру сил наших, від грубого матеріального світу — це не що інше, як обов’язок наш.
Твій люблячий дядечко
Маврі Л. Беском
— Ну, то й як? Дасте? — питаю я, щиглем знову відкинувши листа до неї по стільниці.
— Я знаю, тобі жаль коштів, що я даю йому, — вона каже.
— Гроші ваші, — кажу я. — Навіть як схочете пташечкам їх викинути, ніхто ж вам не заборонить.
— Він же рідний мій братик, — говорить матінка. — Останній з Бескомів. З нами двома й рід наш згасне.
— Авжеж, велика втрата для декого, — кажу я. — Та гаразд, гаразд уже, — кажу. — Гроші ж ваші. Тратьте, як вам завгодно. Ну то що, я маю оформити в банку, щоб йому переказали?
— Знаю, ти шкодуєш давати йому, — каже матінка. — Я розумію, який тягар ти несеш на своїх плечах. Зате ж як мене не стане, яке то полегшення тобі буде.
— Полегшення я міг би сам собі зробити просто зараз, — кажу. — Та гаразд уже. Мовчу — води не сколочу. Хоч і всю божевільню переселіть осюди — ні слова не скажу.
— Бенджамін твій рідний брат, — каже мені. — Хай і хворий голівкою.
— Я прихоплю вашу банківську книжку, — говорю їй. — Сьогодні внесу свою платню на рахунок.
— Шість днів змусив він тебе чекати, — каже матінка. — Ти певен, що його бізнес не схитнувся? Дивно якось, щоб платоспроможне підприємство не могло вчасно видавати платню своїм працівникам.
— Та все в нього на мазі, — кажу я. — Не всякий банк такий надійний. Я й сам кажу йому, не квапся, я можу й зачекати, поки позбираємо всю заборгованість за місяць. Ось чому й бувають іноді затримки з виплатою.
— Я просто не знесла б, якби ти втратив і ту дещицю, яку я змогла внести для тебе, — каже матінка. — Мені часто думається, що з Ерла підприємець не дуже справний. Я знаю, він не втаємничує тебе у стан справ тією мірою, яка відповідає частці твоєї участі. Ось я поговорю з ним.
— Ой ні, — кажу їй я. — Краще не чіпайте його. Це його бізнес.
— Але ж ти вклав туди цілу тисячу.
— Ні-ні, не чіпайте його, — кажу. — Я й сам за всім стежу. Ви ж дали мені вірчий лист. Усе буде гаразд.
— Ти й сам не відаєш, яка ти для мене втіха, — каже матінка. — Ти й раніше був моєю радістю й гордістю, але коли ти сам побажав уносити щомісяця свою платню на моє ім’я і навіть заперечень моїх не став слухати, ось тоді я й подякувала Богові, що він лишив мені тебе, навіть забравши у мене їх усіх.
— Та й вони всі були на рівні, — кажу я. — Я певен: усі виконували, як могли, свій обов’язок.
— Коли ти отак висловлюєшся, я відчуваю, що ти не добром споминаєш батька свого, — мовить матінка. — Припускаю: ти маєш на це право. Але словами такими ти розбиваєш мені серце.
Я хутенько й підвівся.
— Якщо вам оце заманулося поплакати, — кажу я, — то краще поплачте на самоті, бо я маю повернутися на роботу. Піду візьму вашу банківську книжку.
— Зараз я принесу, — каже вона.
— Сидіть, сидіть! — зупиняю її. — Я сам.