Пішов я нагору, взяв у неї зі стола банківську книжку й поїхав назад у місто. В банку вніс той чек і переказ плюс іще десятку, а тоді завітав на телеграф. Підскочили на один пункт вище початкового ранкового курсу. Отже, я втратив тринадцять пунктів, а все тому, що та юна чортиця припхалася до мене о дванадцятій — листа отого виканючувати.
— І коли надійшло це зведення? — питаю.
— Десь годину тому, — відповідає.
— Цілу годину! — кажу я. — Та за що ж ми вам грошики платимо? — кажу ще. — За щотижневі звіти чи що? І як, на вашу думку, хтось тут може вдіяти щось? Та там уся та триклята біржа може на шкамаття розлетітись, а ми тут нічого й не знатимемо!
— А мені й не треба від вас жодних дій, — той мені відповідає. — Уже ж скасували той закон, за яким усі громадяни були зобов’язані грати на бавовняній біржі.
— Та невже? — вигукнув я. — А я й не чув такого. Чи не через ваш отой «Вестерн Юніон» і повідомлення таке надійшло?
Їду назад до крамниці. Тринадцять пунктів! Та прокляття на мою голову, якщо в цій бісовій машинерії бодай хтось щось тямить — хтось іще, крім великих гравців, що й задів своїх не провітрюють, засідаючи, розвалившись, по своїх нью-йоркських конторах та тільки споглядаючи, як провінційні смоктунці несуть, несуть їм грошики й благають: заберіть, будьте ласкаві! Воно то так, але ж хто не ризикує підіймати ставки, той лиш виказує, що не має віри в самого себе. І, як на мене, то воно ось так: не хочеш чинити, як тобі радять, то якого дідька за ті поради й платиш? До того ж ті людці сидять там у самісінькому ж осередку, то й у курсі всіх справ. Ось і та телеграма, крізь кишеню пече мені. Маю тільки довести, що вони змовилися з телеграфною компанією в справі ошукування клієнтів. А це річ підсудна. І я тут недовго вагатимусь. Однак, чорти б їх побрали, невже отака велика й багата компанія, як «Вестерн Юніон», неспроможна вчасно передавати зведення? А от телеграму «Ваш рахунок закрито» вони тобі вмить бахнуть. Але нащо тим падлам ще про народ дбати? Вони ж бо рука в руку з тією нью-йоркською зграєю. Це й сліпому видно.
Я зайшов, а Ерл на годинник косує поглядом. Але при покупцеві змовчав. А тоді й каже:
— То таки додому на обід їздив?
— Мусив до зубного зайти, — кажу йому, бо й яке босові діло, куди я їсти ходжу, хоча, звісно, після обіду я повинен хутко повернутися назад, за шинквас, і до самого вечора продавати з ним разом. Тут і так від самого рання розриваюсь, а тепер ще й від нього вислуховуй нотації. Ото ж я й кажу: половина цих крамарів містечкових і п’ятиста доларів не варті, а галасують так, наче ціна їм цілих п’ятдесят тисяч.
— Чого ж ти мене не застеріг? — провадить шеф. — Я ж сподівався, ти зразу й повернешся.
— Хочете, негайно віддам вам цього зуба ще й десятку доплачу? — відповідаю. — Нашою угодою передбачено годинну перерву на обід, — кажу йому. — Ну, а якщо вам не до вподоби, як я розпоряджаюся часом і веду справи, то самі ж знаєте, що тут робити.
— Та я вже й подумую віднедавна, — він каже. — Коли б я не шанував вашої матінки, то досі так і вчинив би. Цій пані я вельми співчуваю, Джейсоне. Коли б тільки дехто з моїх знайомців шанував її так та співчував їй.
— Ну то й побережіть при собі своє співчуття, — кажу я. — Як буде воно нам потрібне, я повідомлю вас заздалегідь.
— І я давно мовчу про оту твою оборудку, прикриваю тебе, — далі каже.
— Так? — підохочую його, щоб продовжив. Вислухаю, що він має проти мене, а тоді й заткну йому пельку.
— Здається, я краще за твою матінку знаю, звідкіля в тебе авто.
— Он як? — кажу. — То й коли ж ви поширите чутку, що я купив машину на викрадені в матері кошти?
— Я нічого такого не говорю, — він каже. — Тільки знаю: вона дала тобі вірчий лист на ведення її справ. А ще знаю, що вона й досі вважає, ніби та тисяча досі крутиться в цьому бізнесі.
— Що ж, — кажу. — Коли ви вже аж остільки знаєте, то я повідомлю вам ще одну дрібничку: сходіть у банк і спитайте, на чий рахунок я щомісяця, першого числа, ось уже дванадцять років кладу по сто шістдесят доларів.
— Та я нікому й нічого, — каже Ерл. — Тільки прошу тебе: надалі більш не затримуйся надовго.
Я йому не сказав більш нічого. Бо й навіщо? Я давно втямив: якщо хтось щось уже забрав собі в голову, то переконувати його в протилежному — марна справа. А якщо вже він дійшов переконання, що просто повинен комусь щось про тебе розповісти, і то, звісно, для твого ж блага, — то вже пропаща справа. Я радий, що сумління в мене не таке хворобливе, аби мені доводилося всякчас няньчитися з ним, наче з охлялим щеням. Хто-хто, а я вже б не розмінювався на дрібниці, як оце він, аби, чого доброго, не отримати від своєї крамнички більше, ніж вісім відсотків прибутку. Боїться, авжеж, щоб не притягли його до відповідальності згідно із законом про драпіжництво, якщо витисне понад вісім процентів. І який тут у біса може бути шанс чоловікові у такому оце містечку й з отаким дріб’язковим господарем. Довірив би він мені свій бізнес, то я б за рік забезпечив його на все життя, ото тільки що він усе одно віддав би все на церкву чи ще на щось подібне. От кого я ненавиджу, так це підступних лицемірів. Котрі якщо самі чогось не тямлять на всі сто, мають неодмінно горлати про шахрайство й морально зобов’язані тут-таки доповісти кому слід. От я й кажу: якби я, хай би лиш трішки чогось не дотямивши у вчинках іншого, зразу ж записував його в шахраї-шулери, то я б запростяка відкопав би щось у його бухгалтерських книгах, і тоді навряд чи ви захотіли б, аби я вирішив, що маю обов’язково побігти із суплікою до третіх осіб, які й без мене більше в курсі справ, а хай і не в курсі, то все одно нічого мені пхати носа в чужі справунки. А він мені на це: