— Мої книги відкриті для всіх. Всяк, хто має — чи мав і гадає, що й досі має, — пай у моєму бізнесі, може перевірити це за книгами, будь ласка.
— Ото ж бо й воно, — кажу я. — Самі ви, звісно, їй не скажете. Сумління не дозволить вам. Ви тільки розгорнете перед нею книги, аби вона сама довідалася. А самі ви, своїм язиком, нічого, звісно, й не скажете.
— Та я зовсім не бажаю втручатися у твої справи, — каже він. — Знаю, тобі не дали тих можливостей, якими користався Квентін. Але ж і в матері твоєї життя склалося також нещасливо, і якщо раптом вона прийде сюди до мене й запитає, що спонукало тебе вийти зі справи, то мені доведеться їй розповісти. І не через ту тисячу, сам знаєш. Але, якщо факти й звітність не узгоджуються одне з одним, то з таким бізнесом далеко не заїдеш. І брехати я нікому не стану, ані ради себе самого, ані щоб брехнею прикрити когось іншого.
— Ну то що ж, — кажу я. — Бачу, оте ваше сумління — цінніший за мене крамарчук, адже йому не треба бігати з роботи додому на обід. Але не правити йому моїм апетитом! — кажу я, адже й справді, як його в дідька зладнати бодай щось, коли на шиї в тебе та клята сімейка, а матінка ж геть нікого й ніяк не контролює, от мов того разу, коли випадково уздріла, як один із них цілує Кедді, й цілий наступний день проходила в чорних сукні та вуалі, й навіть батько не міг випитати в неї нічого, бо вона тільки плакала-голосила, примовляючи: «Ой, померла моя донечка!» — а Кедді ж мала тоді вже п’ятнадцять років, і якщо вже тоді жалоба, то що ж надягати ще за три роки — волосяницю а чи щось із наждачного паперу? Чи ви гадаєте, я можу попустити, аби вона бігала по вулицях із кожним заїжджим комівояжером, кажу я, і щоб вони потім усім своїм колегам по всіх дорогах пасталакали, мовляв, як заїдеш у Джеферсон, то є там одна така, завжди готова. Хай я і не гордий чоловік, бо й яка тут може бути гордість, коли доводиться годувати повну кухню чорнюків та ще позбавляти головну божевільню штату її найкращої зірки. Ото блакитна, кажу я, кров, губернатори й генерали. Нам іще страшенно поталанило, що не було в нашому роду королів та президентів, а то б ми всі давно вже ганялись за метеликами в Джексоні. Було б воно, кажу, поганенько, якби така вродилася у мене позашлюбна дитина, то я хоч знав би: так, просто байстрючка та й годі, а тут уже ж і сам Пан Бог не відає достеменно, чия вона.
Отож за якусь хвильку докотилися й до нас звуки оркестру, то покупців одразу менше стало. Всі, до одного, подалися на ту виставу, в той балаган. Торгуються за двадцятицентового ремінчика, аби заощадити п’ятнадцять центів і віддати потім зграї заволок-янкі, які за дозвіл на таке пограбування добре як заплатять місту якихось десять доларів. Я вийшов на задвірок.
— Ну, — кажу я Джобові, — з такими темпами гляди, коли б рука твоя не приросла до того гвинта. Доведеться мені тоді взяти сокиру та й відрубати її. Поки ти тут із цими культиваторами намудлуєшся, то й посівна кампанія скінчиться, і чим ти тоді накажеш довгоносикові харчуватись? Шавлією чи що?
— А файно ті сурми їхні там витинають, — відповідає мені старенький Джоб. — Кажуть, є там у них один зух, що на пилці грає. Геть, як на банджо.
— Послухай-но, — кажу я. — Чи відомо тобі, скільки ті артисти дадуть грошей місту? Доларів десять, не більше! — кажу я. — Ті самі десять доларів, що Бак Терпін допіру поклав собі в кишеню.
— А за що ж вони дали Бакові Терпіну ті десять доларів? — питається він.
— За право давати тут свої вистави, — пояснюю. — Тепер ти втямив, яку мізерію вони платять місту?