Ділсі сказала, що матінка в будинку. Зайшов у хол, поприслухався, але не почув нічого. Тоді побрався нагору сходами, та коли минав її двері, вона й гукнула мене.
— Я тільки хотіла почути, хто там іде, — каже вона. — Я тут така самотня, що й найменший шерех чую.
— А хто вам сказав, щоб ви сиділи взаперті? — я їй. — Якби хотіли, то цілий день ходили б на гостину до інших жінок.
Підійшла до дверей.
— Та чи не захворів ти? — питає мене. — Так ото поспіхом відобідав.
— Дарма, іншим разом порозкошую за столом, — утішив її. — Ви щось хотіли спитати?
— У тебе щось сталося? — питає.
— Та що могло статися? — кажу я. — Невже не можна мені післяобід іще разок заїхати додому без того, щоб не переполохати всю челядь?
— Ти бачив Квентіну? — питає.
— Вона у школі, — відповідаю.
— Вже ж за третю, — каже вона. — Я чула, як вибило третю чи не півгодини тому. Вже мала б дома бути.
— Мала б? — перепитую. — А коли ж це вона хоч раз прийшла додому засвітла?
— Із школи мала б іти просто додому, — каже матінка. — Коли я була дівчинкою…
— То було кому в руках вас тримати, — кажу їй. — А її — нікому.
— Нічого не вдію з нею, — каже матінка. — Я стільки разів намагалася…
— А мені чомусь не дозволяєте повпливати на неї, — кажу я. — Ну й тіштеся.
Пішов я до своєї кімнати. Тихенько замкнувся на ключ і постояв, а тоді бачу: дверна ручка прокрутнулася.
— Джейсоне! — кличе з того боку дверей.
— Чого вам? — питаю.
— Я все думаю: щось та скоїлось.
— Тільки не в мене, — відповідаю. — Ви не за адресою звернулися.
— Я зовсім не хочу тебе гнівити, — вона мені.
— Радий це чути, — відповідаю. — А то був засумнівався. Думав: чи не помилився? То що ж ви хотіли?
Помовчала хвильку, а тоді: «Та ні, нічого». Пішла собі. Дістав я скриньку, відлічив гроші, знову сховав скриньку, відімкнув двері й вийшов. Згадав про камфору — та дарма, вже запізно. Ще ж лиш одне коло містом. А вона стоїть на своєму порозі, чекає.
— Привезти вам що-небудь із міста? — питаюся.
— Ні, — каже. — Я зовсім не хочу втручатися у твої справи. Але й сама не знаю, Джейсоне, що я робила б, якби з тобою щось сталось.
— У мене все гаразд, — запевняю її. — Просто голова болить.
— То ти б хоч пігулку аспірину прийняв, — радить. — Якщо вже не можеш обійтися без того авта.
— А до чого тут автомобіль? — дивуюсь. — Як від авта може боліти голова?
— Ти ж сам знаєш, що від гасу в тебе змалечку голова болить, — каже матінка. — Хотіла б я, щоб ти прийняв аспірин.
— Ну й хотіть собі далі, — кажу я. — Хотіння вам не зашкодить.
Сів у машину, їду знов у місто. Тільки звернув на вулицю, коли зирк: якийсь «форд» назустріч мчить як оглашенний. А тоді зненацька як загальмує різко, заковзав, виючи колесами, дав задній хід і — круть! — розвернувся. Я тільки встиг подумати, що воно за дурні витівки, коли це укмітив червону краватку. А тоді й її обличчя впізнав: оглядається на мене у бокове віконце. Метнувся той «форд» у наш провулок, а звідти шугонув на паралельну вулицю. Але коли я слідом за ними доїхав до рогу вулиці, «форд» тільки мелькнув на шаленій швидкості й зник.
Червоне заступило мені світ! Коли я розпізнав ту червону краватку, після всього, що я зранку був наказав їй, мені все вилетіло з голови. Навіть про те, що вона болить, забув — аж поки доїхав до першого розгалуження й мусив зупинитися. Ох, ці наші дороги! Деруть із нас грошики на дороги, а їхати — яке в біса «їхати»! По гофрованому залізу покрівельному скакати. Хотів би я знати, як по такій дорозі можна наздогнати хоча б грабарку. А я ж дорожу своєю машиною, на шкаматки розбивати її не збираюсь, бо це ж не «фордик» їхній задрипаний. До того ж вони його, швидше всього, поцупили, а як так, то їм і поготів начхати. А що про неї сказати? Таж яблучко від яблуньки недалеко… Якщо вже успадкувала вона таку кров, то на все піде. Я ж бо кажу матінці: якщо ви вважаєте, що маєте перед нею родинний борг, то ви вже давно його сплатили, й віднині, кажу, можете лиш себе винуватити, бо ж самі знаєте, як розумні матері-бабусі мають виховувати своїх дочок-онучок. Якщо вже, кажу, мені доводиться половину свого часу працювати нишпоркою, то краще я піду наймусь там, де мені за таку працю хоч платитимуть.