Біля Расселової ферми зупинився, віддав помпу та й подався до міста. Зайшов до аптеки, випив кока-коли, а звідтіль — на телеграф. До закриття біржі курс упав до 20.21, на сорок пунктів. Помнож п’ять доларів на сорок та й купи собі, що зможеш, а вона тобі й заспіває: мені вкрай треба, мені без них ну ніяк, а я їй скажу, що справи украй кепські, тож звернися до когось іншого, а в мене грошей немає: надто переймався чимсь іншим, коли треба було гроші заробляти.
Стою і тільки дивлюся на телеграфіста.
— Ось я вам зараз видам новину, — кажу йому. — Почуйте і подивуйте: я зацікавився бавовняним ринком, — кажу. — Вам таке й на думку не спадало, правда ж?
— Я зробив усе, що міг, аби її вам вручити, — каже телеграфіст. — Двічі посилав до крамниці, додому вам телефонував, але ніхто не знав, де ви перебуваєте, — розказує, — і порпається в шухляді.
— Вручити — що? — перепитую. А він подає мені телеграму. — І о котрій вона прийшла? — питаю.
— Десь так пів на четверту, — відповідає.
— А наразі десять хвилин на шосту, — кажу я.
— Я намагався вручити її вчасно, — запевняє, — але ніде не міг вас знайти.
— Себто ви не винні? — кажу я. Розпечатав її, просто цікаво стало, якою брехнею вони пригощають мене цього разу. Ох і туго ж їм там ведеться, якщо мусять тягнути лапу аж у Міссісіпі, аби щомісяця по десять доларів у мене красти. Продавайте! Радять. Слід чекати коливань курсу, із загальною тенденцією до пониження. Не впадайте паніку зв’язку урядовим звітом.
— І скільки отаке повідомлення може коштувати? — питаю. І він сказав мені.
— Відправник оплатив її, — додає.
— Ох і зобов’язаний же я перед ними! — кажу. — І без них знав це. А надішліть-но їм ось це, з оплатою отримувача, — кажу, беручи бланк. Купуйте! Написав я. Біржа от-от лусне. Випадкові коливання метою підчепити ще десяток провінційних смоктунів, що ще не доїхали телеграфу. Не впадайте паніку. — Ось! Оплата отримувача, — кажу йому.
Той проглянув текст, тоді зирк на годинника.
— Біржа зачинилася годину тому, — каже мені.
— Ну, — кажу, — і в цьому не моя вина. Не я це придумав — я лиш купив кілька акцій, бувши під враженням, що телеграфна компанія спроможеться тримати мене в курсі.
— Ми вивішуємо зведення відразу ж по отриманню, — запевняє телеграфіст.
— Та невже? — кажу я. — А в Мемфісі що десять секунд воно оновлюється на дошці, — кажу ще. — І я лише на шістдесят сім миль не доїхав туди сьогодні.
Він знову зирк на моє послання.
— То ви справді хочете, щоб я це надіслав? — перепитує мене.
— Я й досі не передумав, — відповідаю йому. Тоді написав ще одну й відлічив за неї гроші. — І ще й оцю, навіть якщо ви не певні, чи моя порада купи тримається купи.
Звідтіля — до крамниці. З кінця вулиці чую мідь оркестру. Чудова річ сухий закон. Бувало, в суботу приїде фермерська сімейка до міста: одна пара черевиків на всю родину, і взутий у неї, звісно, глава родини, і пройдуть вулицею до експрес-контори, щоб забрати своє замовлення, ну, а теперечки всі босоніж пруть у балаган, а торгівці вишикувалися двома шпалерами тигрів чи чого там із кліток і тільки зирять хижо, як ті повз них проходять. А Ерл і каже мені:
— Сподіваюсь, нічого не сталось серйозного?
— Чого? — перепитую. А він зирк на свого годинника. Тоді підійшов до дверей і звірив із баштовими дзиґарями, що на будівлі суду. — Вам би годинничка за один долар, — раджу я. — То хоч не так дорого було б щоразу гадати, бреше він чи правду показує.
— Чого? — він мене перепитує.
— Та нічого, — відповідаю. — Сподіваюсь, я не завдав вам збитку своєю відсутністю.
— Роботи було не густо, — каже крамар. — Усі подалися на ту виставу. Тож усе гаразд.
— Але, якщо все-таки не все гаразд, — кажу я, — то ви ж знаєте, як цьому зарадити.
— Я сказав, що все гаразд, — повторює він.
— І я вас почув, — я йому. — Якщо не все гаразд, то ви ж знаєте, як цьому зарадити.
— Ти що, звільнитися хочеш? — питає мій крамар.
— Хазяїн тут ви, — кажу. — А мої побажання не мають ваги. Тільки не думайте собі, ніби ви тримаєте мене тут лише з милосердя.