— З тебе непоганий був би підприємець, якби ти того хотів, Джейсоне, — каже він.
— Принаймні свою роботу я виконую, а в чужі справи носа не пхаю, — кажу я.
— Не розумію, чому ти напрошуєшся на звільнення, — мені Ерл. — Ти ж знаєш, що можеш коли завгодно піти від мене по-доброму, і нікому не було б кривдно.
— Можливо, саме тому я й не звільняюсь, — кажу я. — Поки я виконую роботу, ви мені за неї платите.
Пішов я до задньої кімнати, випив води, а тоді вийшов на подвір’я. Джоб усе-таки домонтував усі культиватори. Там панувала тиша, й незабаром голові стало трохи легше. Чую: в балагані заспівали, а оце вже знову оркестр зарепетував. Та хай собі — хай хоч до останнього цента обдирають усю округу, то не з моєї ж спини деруть шкуру. Що міг, я зробив. У моєму віці треба вже знати, де й коли махнути на все рукою та й відійти вбік, аби в дурні не пошитися. Надто коли не моє мелеться. Була б вона мені дочка, тоді й розмова клеїлася б інша, адже на якісь витребеньки їй просто не було б часу: працювати мусила б, щоб прогодувати нашу малу купу-невелику калік, ідіотів та чорнюків, а то б я просто посоромився увести дружину в дім. Надто вже я шаную людину. Я — чоловік, я здатен це знести, бо це ж моя плоть і кров, і я хотів би побачити, якого кольору будуть очі в того, хто нешанобливе слово кине про жінку, приятельку мою, і саме ж ті з біса добропорядні жінки цим і займаються а ви покажіть мені таку хорошу церковно-приходську жінку котра була б хоч наполовину така чесна як Лорейн шльондру чи дошку-шалівку… А я й кажу матінці хай би я здумав оженитись так ви ж із того зла-пересердя луснули б мов та кулька хіба ні скажете? А вона мені та я ж хочу щоб ти був щасливий завів свою родину а не змарнував життя своє на каторжний труд задля нас. Але скоро-скоро я вже піду від вас і тоді ти зможеш вільно одружитися хоча ніколи не знайти тобі такої жінки що була б гідна тебе. А я їй: Еге ж, ще й як зможу! Та ви ж негайно і з могили вискочите, щоб нізащо не попустити цьому, знаю я вас! Ба ні, кажу, дякую, досить з мене турботи про тих жінок, що вже є у мене вдома. А хай я одружуся, то неодмінно з’ясується, що вона наркоманка чи щось таке. Тільки цього мені й бракувало, в цій сімейці.
Сонце вже зайшло за методистську церкву, й голуби літали туди-сюди навкруг шпиля, а коли нарешті відіграв оркестр, до мене долинуло й воркування їхнє. Ще й чотирьох місяців не спливло від Різдва, а їх уже й знову чи не стільки, як було. Либонь, пастор Волтол може знову тішитися ними й радіти. Такий крик здійняв, от ніби ми людей убиваємо, та цілу промову нам виголосив, умовляючи, а одному навіть за цівку рушниці вчепився, заважаючи цілитися. Розводився про мир на землі, про благовоління до всього сущого та що навіть горобець хай не впаде на землю. Але навіщо йому думати, скільки їх там розплодилося? Справами він не займається, то й на годинник не дивиться. І навіть податків не сплачує — не його ж то грошики викидаємо щороку на чищення баштових дзиґарів, аби хоч якось працювали. Сорок п’ять доларів узяв останнього разу майстер. Тоді я налічив добру сотню поскиданих на землю голопузьків їхніх. Мали б ті голуби тяму, то й геть полетіли б із міста. А добре все-таки, що пут на собі я маю не більше, ніж оті гуль-гулі.
Знову заграв оркестр, гучної та шпаркої, як зазвичай під завісу. Мугирі, либонь, натішилися по саму зав’язку. Можливо, їм стане тієї музики на всі чотирнадцять-п’ятнадцять миль зворотної дороги в фургоні додому, та й ще поки поночі порозпрягають, та корму дадуть, та ще й подоять. Але хіба то робота? Ось вона, робота справжня: коровам ті мотивчики насвистувати й жарти переказувати, а опісля ще й підрахувати, скільки ж вони заощадили на тому, що й худоби своєї не повели на виставу. Можливо, й підрахують: якщо маєш п’ятеро дітей та ще семеро мулів і ходив разом із родиною на виставу, то в підсумку вийде аж чверть долара чистого прибутку. Десь отакі в них рахуби. Тут Ерл став на порозі, тримає пакунки якісь під пахвами.
— Ось іще кілька замовлень на довіз додому, — каже. — А де ж дядечко Джоб?
— Гадаю, на виставу пішов, — припустив я. — Не встежили ви його.
— Та він не вшивається, не попросившись, — каже Ерл. — На нього я можу покластись.
— Не те, що на мене, — кинув я.
Підійшов Ерл до дверей, визирнув, дослухаючись.
— А добрий оркестр у них, — каже. — Оце вже, здається, й закінчують.
— Якщо не надумали й заночувати отам, — кажу я.
А вже й ластівки зашугали, і чути, як горобці збиваються в зграї на деревах у дворі суду. Раз у раз яка-небудь невеличка їх зграйка спурхне, поколує над дахом та й знову щезне. Здається мені, від них не менше шкоди, ніж від голубів. Через них і на лавці в дворі не посидиш. Ти й сісти ще не встиг, а воно тобі ляп! Просто на капелюх. Але то вже мільйонером треба бути, аби дозволити собі їх відстрілювати, коли один заряд коштує п’ять центів. Посипати б отам на площі трохи затруєної приманки, то за один день здихалися б їх, адже якщо торгівець не годен курей угледіти, щоб не блукали по всій площі, то не птицю йому слід продавати, а що-небудь без рота чи дзьоба: плуги чи там цибулю. А якщо господар не втримає своєї зграї у дворі, то або не потрібні йому ті пси, або такий-то він уже нікудишній хазяїн. Ото я й кажу: якщо в місті усі справи й торгівлю провадити по-сільському, то й буде не місто, а село.