Прийняв їх старший за віком, зморщений, мов гниличка, військовий з двома прямокутниками на чорних вилогах коміра. Вжосек не розбирався у радянських чинах, не знав, як його титулувати. Але військовий показав їм на крісла, сів за стіл, заплямлений чорнилом, і сам представився.
— Я є начальником тутешнього військкомату. А ви, з того що мені доповів черговий, я зрозумів, що ви поляки?
— Так точно, громадянине начальнику, ми поляки. І прийшли сюди, щоб про щось довідатися...
— ...про то ваше польське військо?
— Так точно, громадянине начальнику! Ми примандрували сюди аж з Калючого. Там є багато поляків. Молодих, здатних іти на фронт. Нас послали, щоб про щось дізнатися. Отже просимо, щоб громадянин начальник проінформував нас, де то наше польське військо формується. А найкраще, коли б громадянин начальник нас туди відразу відправив, може, відразу на фронт.
— Ти закінчив?
— Так точно, громадянине начальнику!
— Відповідаєш, як старий солдат. Мені подобається. Може, служив у війську? Чин?
— Капрал польського війська, зв’язківець.
— А я артилерист... Слухай мене, солдате, уважно. Знаю про амністію для поляків. Знаю також про той союзний договір з урядом вашого генерала Сікорського. І про те, що на нашій території буде формуватися, а може, навіть вже організовується польське військо. Знаю. Але це все. На сьогоднішній день не Маю стосовно цієї справи жодних конкретних розпоряджень, жодних виконавчих наказів. А ти сам, капрале, знаєш, що у війську без наказів ні кроку... Прикро мені, господа поляки, що на сьогодні нічим не можу вам допомогти. Не знаю, де то ваше військо шукати, отже не можу вас до нього призвати. Ясно?
— То що нам тепер робити?
— Чекати! Прийде наказ, то вас призвемо. Не журіться, зволікати з цим не будемо. Адресу і прізвища залиште в моєї секретарки.
У Шиткіно довго не затримувалися. Знали, як нетерпляче, з якою надією чекають на них у Калючому. Було їм прикро, що нічого конкретного не улагодили, нічого нового не довідалися. Мала втіха, що в такому самому становищі, як вони перебували, всі польські засланці з навколишніх районів. У Шиткіно зустріли кількох таких самих обідранців, як вони, які у цій самій справі до району примандрували. Ніхто з поляків не знав, що стосовно амністії робити, куди звертатися і де те польське військо шукати. Повертали до Калючого тією ж самою дорогою, минали ті самі села і лісні селища.
Сталось так, що в Каєні мусили затриматися на довше. Зірвався пором на Бірюсі, і тутешні жінки не могли з ним упоратися, щоб привести в дію. А чоловіків навіть на ліки, усі на війні. Шарпалися з тим поромом довго, клопоталися з перетягуванням сталевої важкої линви на другий берег, заки його відремонтували. Вдячні за допомогу баби поселили їх у своїх хатах, чим мали, годували, поїли, парили у бані, сікли по голім тілі березовими віничками. Прощалися із ними з жалем, обдаровували на дорогу, чим могли. А голова сільради, інвалід, сліпий на одне око, нічого, тільки намовляв їх, щоб переселилися з Калючого до Каєна.
— Трохи в нас колгоспу, трохи ліспромгоспу. Платимо непогано. Жити можна. Забирайте своїх і приїжджайте до Каєна. Та й до світу від нас немов ближче...
В Усольї знов ночували в домі старого Оноя Єгорова. Танма, явно втішена їх поверненням, витягла зі скрині Янекову барвисту хустину і не знімала її з плечей. Старий пихкав люлькою, нарікав на війну, жалівся, що ніякі відомості від сина з фронту не приходять.
— Зима йде, не харашо... Син нет, соболя нет, м’яса нет. Война не харашо... Баба молода сама, не харашо...
Нарікав, але пригостив поляків вечерею, не знехтував поставленою ними пляшкою горілки.
Вночі, коли у сморідному чаду хропіла вся кімната, під ведмежу шкіру до Янека Майки всунулася Танма. Була гола, жадібна і проворна, як молода тигриця. Відвела їх на другий день майже до самого Калючого. Затрималася на згині Пойми. Підійшла до Янека і втиснула йому в руку маленьку фігурку, вирізьблену з рогової кістки.
— Шаман амулет... На щастя!
Як козуля стрибнула між деревами, зникла в тайзі, навіть не встиг їй подякувати.
За їх відсутність багато чого у Калючому змінилося. Оголошена амністія вплинула приголомшливо на поляків. Люди з Калючого розлазилися по ближчій і дальшій околицях. Савчука, заступника коменданта, відкликали до Канська. Самотній комендант Савін немов махнув на все рукою і, чекаючи на скоре відкликання, розпився не на жарт.