Перший барак у Калючому продовжували заселяти люди з подільського Червоного Яру. Ці завжди держалися разом. Тому нічого дивного, що після повернення Майки і Шайни майже всі вирішили виїхати до Каєна. Майже всі, бо в Калючому хотіли залишитися пані Корчинська і Сильвія Краковська з новонародженим, заледве кількамісячним синком. Пані Корчинська вирішила тут чекати на свого сина, Кароля, який з гулагу не повертався.
— На Бога надія, що десь там ще живе. А якщо живе і вийшов за амністією, то матері буде шукати. Де мене в тому Сибіру знайде, якщо я звідси виїду? Дякую вам, дорогі сусіди, залишуся, почекаю тут на мого сина. Не журіться в разі чого про мене, я вже стара. Як Бог дасть, так буде.
Зате Сильвія Краковська хотіла дістатись до Тайшета, бо там відбував покарання батько її дитини, Пашко Сєдих. До того ж дідусь Феодосій обіцяв їй у цьому допомогти.
5
вітало. З ночі тримав заморозок, густий іній сріблив пожовклу осінню тайгу. Над теплішими водами Пойми парувала імла. Перед бараком стояло кілька кінних запрягів, готових у дорогу. Коні, хвостаті та довгогриві, здавалося, ще дрімали. Навколо возів поралися люди, впихуючи свої небагаті багажі.
Час рушати! Тим часом бабуня Шайніна щось там перед дорогою ще чародіяла. Перехрещувала і спльовувала по черзі на всі чотири сторони світу.
— Зроби, добрий Боже, щоб у цьому проклятому місці вже ніколи більше наша ані жодна польська ступня не стояла. Їдемо, в ім’я Боже! Тільки як зрушимо, щоб мені ніхто назад не оглядався, щоб не зурочити, бо лихо не спить.
Зрушили. Заскрипіли розсохлі колеса. Сташек Долина йшов, тримаючись біля воза. І так, як бабуня наказала, назад на Калюче не оглядався. Видержав так аж до кладовища. Вчора ввечері були з батьком і Тадеком біля могили матері, щоб з нею попрощатися. Може, назавжди? Батько довго молився. Тадек бігав по кладовищу, гнався за бурундуком. Сташек згортав з могили жовте березове листя, а мама стояла перед його очима як жива, у своїй улюбленій, золотисто-заквітчаній суконьці. Не міг уявити собі, що мама тут сама залишається. Обводив поглядом материнську могилу, поки йому її тайга не заслонила. Не плакав.
Засланці насилу усвідомлювали собі, що вперше від вивезення з Польщі рухаються самі, без енкаведистського конвою. Нема покрикувань, команд, гвинтівок і штиків. Де хотять, там можуть затриматися, відпочити. Дві ночі ночували в тайзі. Палили великі вогнища і розкладалися навколо них табором. Ночі були вже холодні, а останньої засип сів їх перший сніг. А коли після довгої мандрівки зупинилися на березі Бірюси, по річці густою суспензією пливли великі шматки криги. Порівняно з Поймою, Бірюса була рікою широкою та повноводною. На другому, високому березі видно було село, до якого прямували: Каєн. Ріка кидала пором немов лушпайку, шматки криги обтиралися об борт. Люди разом тягли поромову линву, щоб тільки швидше дістатися берега. На носі порому стояв місцевий перевізник і довгим багром не дозволяв йому збочувати з полотна. Було темно, неприємно. Сташек тримав брата за руку і боявся, що можуть утопитися. Лише коли щасливо добралися до пристані, зорієнтувався, що перевізником на поромі була жінка.
Сліпоокий голова завів їх до їдальні, де куховарка нагодувала їх досита густим картопляним супом. Першу ніч у Каєні провели у колгоспному клубі. Вранці виявилося, що в селі може залишитися лише кілька польських сімей. Голова підібрав собі потрібних фахівців і ті сім’ї, в яких переважали справні до праці дорослі.
— Не журіться, — втішав голова, — для всіх робота в Каєні знайдеться, лише кілька кілометрів звідси, у ліспромгоспі.
Ще цього самого дня їх везли берегом Бірюси униз її течії. Насилу подолали зарослі купинами болотяні вири і затрималися перед двома старими бараками. Бараки стояли на високому правому березі Бірюси, півколом оточені тайгою.
— Отже, люди добрі, все виглядає мені на це, що ми попали з дощу під ринву,— висловилася бабуня Шайніна, перехрестилася, бо бабуся це робила, треба чи не треба, однак зараз плюнула лише один раз, але густо і зі злістю. Окрім двох старих бараків, у присілку не було більше нічого. Не було бані, їдальні, магазину. Лише один з бараків був уже частково заселений. Також поляками, які працювали в ліспромгоспі.
Люди з Червоного Яру зайняли разом порожній барак. У середині було похмуро, смерділо карболкою і застарілою затхлістю. Так, як у Калючому, дерев’яні нари тягнулися вздовж стін. Не було столів і лав. Шибки в маленьких вікнах повибивані, будь-як заткнуті дошками. Темно, холодно. Навіть грубки не було, щоб напалити, трішечки нагрітися, води на чай заварити.