Відразу за школою стежка, яку вранці протерли, збігала зі стрімкого берега на Бірюсу. Замерзлою річкою повертали до бараків. Коли світило сонце, а день був безвітряний, тихий, йти було веселіше, легше і швидше. Гірше, коли сипав густий сніг, тоді губили стежку, завірюха зіштовхувала їх у глибокі замети. А ще коли за такої погоди починало темніти... Волоклися звивинами і тримались одне одного. Бувало, коли наставала темрява, а діти запізнюватися, хтось з бараків виходив їм назустріч.
У Святвечір обійшлося без перешкод. Сонце заходило червоно, коли малюки дістались до бараків. У цей же час дорослі поверталися з тайги після роботи. Малеча здивувалася, бо один мужчина тягнув на спині дорідну ялину.
— Ну що так дзьоби пороззявляли? Деревця не бачили? Адже сьогодні Святвечір! Що, забули? А то ще безбожники якісь! Марш до бараків і братися мені негайно за наряджання ялинки. Має виглядати так, як минулого року в Кал юному. Пам’ятаєте?
Пам’ятали. Але в Каєні не було у що одягти зелену ялиночку. Не мали також, що зібрати на спільну Святу вечерю. Лише коли бабуня Шайніна почала ходити від одного до другого і ділитися шкоринкою хліба, мов проскуркою, барак немов відтанув.
Зима продовжувалася нескінченно. Не тільки з огляду на люті морози, до яких встигли вже звикнути. Так, зрештою, як до непроторованих снігів, по яких у тайзі під час зрубу треба було бродити по пояс. Продовжувалася та зима, бо зрушитися з Каєна в цих умовах було неможливо. Люди знов відчули себе у цій дірі забутими Богом і людьми. Ну, бо як це? Оголошено для них амністію, Сікорський зі Сталіним дійшли до порозуміння, буцімто військо польське десь там у Росії організовується, а ними, за винятком вовків, які виють по ночах, ніхто не інтересується.
Були здивовані, коли перед самим новим роком відвідало бараки аж три представники місцевої влади: директор ліспромгоспу, голова ради і комісар НКВС Сабуров. Це була уже друга інспекція. Перша відбулася з нагоди 7 листопада, свята революції. Люди з бараків одержали тоді святковий пайок м’яса та по пляшці горілки. А всі троє розповідали полякам, як то в Москві, на Червоній площі товариш Сталін прийняв могутній військовий парад! «І на нашій вулиці буде свято!» — оголосив.
Обіцяли також, що як тільки будуть поінформовані стосовно війська польського, то про поляків не забудуть і негайно їм про це повідомлять.
Новорічний візит пройшов подібно. І знов був додатковий пайок лосиного м’яса, трохи оселедців і традиційна пляшка горілки.
— Щоб мали, товариші поляки, чим новорічний тост за спільну перемогу випити.
Звичайно мовчазний комісар Сабуров на цей раз розговорився на тему недавньої перемоги радянських військ у битві за Москву.
— Так як об’явив товариш Сталін, і на нашій вулиці починається свято! Велика перемога героїчної Червоної Армії під Москвою є найкращим доказом цього. І ще про одне, товариші поляки, хочу вас поінформувати. А я впевнений, що цю звістку з радістю привітаєте... — Тут комісар на хвилину стримав голос. — Отже, на початку грудня ваш генерал Сікорський наніс візит до Москви і був прийнятий самим товаришем Сталіним! З цієї нагоди видали спільну декларацію, що разом, пліч-о-пліч, будемо боротися з німцями аж до остаточної перемоги. Генерал Сікорський виголосив по радіо промову. У вас тут нема радіо, важко, такі умови. Але я пам’ятав про вас і привіз вам газету «Правда», яка то все, про що тепер говорю, описує. І то як пише, послухайте лише фрагмент: «Ми знаємо польського солдата і будемо щасливі, маючи можливість укласти з ним братство зброї — на погибель ненависного ворога!»
У якусь вільну неділю з другого берега Бірюси прийшло до бараків кілька молодих жінок. Привезли м’ясо і замерзле молоко — продукти на обмін. Виявилося, що на другому березі Бірюси, майже навпроти Каєна, осіло невелике село чувашів. Довідавшись про поляків, жінки відважились і вибрались до бараків на обмін. За м’ясо, заморожені глиби молока, рибу та мед диких бджіл хотіли дістати трохи одежі. Домовлялися російською мовою, якою чуваші, подібно як і буряти, користувалися слабо. Чувашки були веселі, милі, торгівля вдалася, і обидві сторони були нею задоволені. Відтоді, поки лід на Бірюсі не попустив, з бараків до Кочок, бо так називалося лісне селище чувашів, стежку топтали в обидва боки.