Під кінець березня з’явилися перші ознаки провесни. Дні стали довші, сонце пригрівало, потроху топило сніг на південних схилах височин і лісних галявинах. Широка долина Бірюси, особливо опівдні, вражала очі сріблястою, заледенілою шкаралупою снігу.
А заки ще зрушила Бірюса й весна на добре вступила в свої права, у Каєні трапилось таке, що серед тутешніх сибіряків тільки найстарші пам’ятали. Люди з Червоного Яру не зіткалися з чимось таким ніколи в житті, навіть про таке не чули.
А трапилося це все у тихе, погоже надвечір’я, коли сонце щойно зайшло, але темрява ще не наступила. Раптом на східному, чистому дотепер і безхмарному небосхилі почало діятися щось дивне, прямо несамовите. Тим, які помітили це явище першими, здавалося, що ген, удалині, величезною пожежею спалахнула тайга. Але пожежа в тайзі взимку? Однак то не була пожежа, бо це все, що спостерігали власними очима, відбувалося високо в небі. І з кожною хвилиною все вище. Людям здавалося, що все небо горіло, і то від обрію до обрію! Доти чисте й безхмарне, заволоклося раптом подібним до вогняного полум’я брудно-жовтим кольором, який клубочився на всі боки. Кольори раптово змінювалися. А з того великого полум’я, яке клубочилося, почали стріляти в небо світлисті ракети, які раптом змінювалися на різнокольорові широкі пояси, справляючи враження, що хтось там у небі випрямляв райдугу, то знов ставив її сторчма. Потім знов усе закрутилося, немов хтось крутив величезні візерунки на небі, а від тих кольорів зовсім оніміли, від подиву людям крутилося в голові.
Хто живий, покидав бараки. Люди у тривожній тиші витріщили баньки на небо. Яке страхіття!
— Точнісінько, кінець світу! — винесла безапеляційний вирок бабуня Шайніна і там, де стояла, впала на коліна. — Молімося, люди, бо ось надходить кінець нашої земної мандрівки. «Під Твій захист звертаємось, Свята Божа Родителько...»
Старші баби спішно робили знак хреста і приєднувалися до Шайніної. Чоловіки не дуже знали, на що зважитися. Однак тишу порушено, почався загальний гомін і безлад. У цій метушні мало хто слухав пана Бжозовського, переведеного на пенсію вчителя гімназії з Чорткова, який пояснював:
— Який кінець світу? Це справжня дурниця. Люди, адже це полярне сяйво! Явище природне, майже у цілій Польщі незнане, не кажучи вже про наше Поділля, але тут, у Сибіру, час від часу полярна зоря з’являється. З’являється, зникає і нічим нам ані світові не загрожує. Нема чого боятися. А з іншого боку, яка красота! Яка незвичайна сила в тій природі. Яка енергія майбутнього. Кінець світу, який там кінець світу! Та це тільки звичайна полярна зоря...
Бабуся Шайніна неохоче піднялася з колін, але не виглядала переконаною.
— Зоря, зоря, якраз. Кажу вам, люди, що це якийсь знак, даний нам Богом!
— Щось у цьому може бути. Старі люди розповідали, що у давні часи, коли на небі такі дивні знаки появлялися, то або війна одразу потім була, або помір і велика зараза йшла через світ.
— А я вам, чоловіки, кажу, що бабуся має рацію, то, напевно, були якісь знаки, тільки розшифрувати їх ми неспроможні.
— Розповідаєш дурниці! А ніби хто мав ті знаки давати?
— Зараз тобі скажу. На сході почалося?
— Ну, на сході!
— А як на сході, то ніхто інший, тільки японці нам ті знаки дають. Ось так!
— А відчепись, чоловіче, з тими твоїми японцями.
— А я вам кажу, що японці! Письмо в них також інше, тому їх не розуміємо. А бачили, які викрутаси на небі малюють?
— Ти смієшся, а бабуня говорить, що на тому небі виразно фігурку Матері Божої бачила. Королеву Польщі в короні...
— Бабуня Шайніна завжди щось там бачить, але щоб мені той японцями сраку морочив...
6
ід на Бірюсі зрушив вночі. Людей з бараків розбудили глухі відгуки, подібні до далеких гарматних пострілів. А коли цікавіші зірвалися з нар і вибігли перед поріг, з боку ріки почули дудіння, схоже на біг важкого поїзда. Чути було тріскотню, скрегіт, немов десь там у віддалі ламалися могутні старі дерева або зі скель сипалася кам’яниста лавина.
— Люди, Бірюса зрушила!
— Лід іде!
Довго тривало, заки лід сплив Бірюсою, стала велика вода і ріка повернула до свого постійного русла. Воду постійно несло високу, каламутну, повну комишу і соснової кори. А у початках ріки, куди дісталася весняна повінь, довго ще з-під намулу виринали виривані з корінням дерева, лахи піску, на луках висихали озерця, які виникли від повені і в яких бовталася відрізана від головної течії риба, вилуплювалися густі суспензії жаб’ячої ікри.