Малюки цілою юрбою відправлялися на рибу, збирали щавель на луках. Колись наштовхнулися на невелике, заросле молодим ситником озерце. На гладкій водяній глибині, над якою піднімалися хмари мошок і комарів, щохвилини показувалася чорна риб’яча мордочка. Риби полювали на комах або жадібно черпали повітря. Озерце виявилося мілким і болотистим, а в ньому аж роїлися коричневобокі золотисті карасі! Втіхи від багатого улову малюки мали чимало, користі менше, бо бідні карасі були такі худі, що залишилися на них сама тільки золота луска і ості. Худі, як тріска, золотисті карасі неймовірно смерділи болотом, але посолені, натерті черемшею і спечені в попелі можна було схрумати разом з остями. І зі смаком...
Коли Долина повертався з роботи, сини вже чекали на нього в бараку.
— Ну, як там сьогодні було?
— Нормально, тату,— відповідав Сташек, а малий Тадек щиро йому підтакував.
— Ну, то може б ми щось з’їли? Є там щось, Стасю?
На цей сигнал Сташек виймав згорток зі щоденною порцією хліба і подавав батькові. Від смерті мами батько завжди ділив хліб однаково, стільки ж для себе, скільки й для синів.
Батько ділив хліб, а Сташек біг до печі по казанок з супом, який сам зварив. А в тих Сташекових супах можна було знайти все, що саме хлопцеві вдалося добути. Було добре, коли в казанок міг всипати жменю крупи або виділених на пайок макаронів. А якщо цього не було, то в казанку найчастіше булькотіла риба з цибухами болотної цибулі, гриби, молода кропива, лобода або щавель. Таку гарячу, посолену юшку можна було їсти, а з покришеним до неї хлібом смакувала, що гей! А коли попадався шматок м’яса, то вже банкет був справжній. Сташек приносив закопчений, паруючий казанок і ставив перед батьком. Той набирав першу ложку, дув, сьорбав і схвально кивав головою.
— Добрий! Ну, хлопці, то до роботи!
Не треба було їх двічі намовляти. З’їдали все, а Тадек довго ще шкрябав у пустому казанку і до суха вилизував свою ложку.
— Слухай, Стасю, на сплав мушу плисти, на наступному тижні плоти будуть готові. Не хотять мене від цього звільнити. Будете змушені залишитися на якийсь час тут самі, без мене.
Про плоти та їх сплавлювання по Бірюсі в бараках говорили вже зимою. А весною, ледве зійшов лід, почалася підготовка до сплаву. На відстані кількох кілометрів від бараків невелика притока Бірюси створювала природну заточку, яка з трьох боків була заслонена високими, скелястими берегами. На тих скелястих скидах протягом цілої зими згромаджували не обстругані від кори, готові до сплаву щоглові сосни. Уставлені великими пірамідами колоди чекали, коли їх скинуть у заточку і з’єднають у плоти.
Наставав час, і зі стрімкого берега летіли колоди в ріку. Хвилювали воду, ставали сторчма, поринали в глибину, щоб через хвилину виплисти. Гірше, якщо відразу зривалося кількадесят колод. А й так траплялося. Тоді на воді наставала справжня плутанина накопичених колод, з якою люди довго не могли впоратись. І це загрожувало лихом. Плаваючі по затоці колоди стягували баграми, розкладали в певному порядку, допасовували і з’єднували міцними гілками з розпарених, скручених, мов линва, молодих берізок. Плоти треба було ще витягти на Бірюсу, щоб їх вхопила головна течія і понесла до мети. Робили це вручну, мов галерники стягували буксирні линви. Портом призначення плотів був далекий Єнісейськ, де будівельне дерево вантажили на далекоморські судна.
— Довго триває така дорога? — допитувалися поляки.
— То залежить,— по-філософському відповідали місцеві,— залежить, як нам вдасться. Щасливо — не застрянемо на мілині, на Чорному Камені не розіб’ємося, то через місяченько, півтора найпізніше, повинні бути знов дома.
— У той бік відомо: пливемо за течією. А як звідти повертаємося?
— А це вже від Бога залежить: нагодою або пішки, брате, пішки через нашу тайгу-матінку.
Вирушаючим на сплав видавали харчі на цілий місяць.
— Місяць, півтора? Задовго для нас,— пробували бунтуватися поляки. — А як прийде виклик до польського війська? На фронт?
— Не журіться передчасно. Будьте певні, що за цей час, коли будете на сплаві, війна напевне не закінчиться. Встигнете ще повоювати, встигнете...
Пліт Долини відпливав уранці. День передбачався погідний, сонячний. Сташек з Тадеком попрощалися з батьком ще в бараку, а тепер сиділи на високому березі Бірюси і сумно дивилися, як відпливає батьківський пліт. Вперше так надовго залишалися самі. Сташек уже в перший день не дуже знав, що робити. Із від’їздом батька, крім опіки над молодшим братом, не мав жодних обов’язків. Навіть щоденної юшки не мусив варити. Повернулися до барака, а оскільки батько залишив їм частину своїх дорожніх харчів, взялися за їжу. Хоч Сташек сам себе закликав до здорового глузду, спокуса, а особливо голод, виявилися сильнішими, і після кількох днів з батьківських запасів не залишилося сліду. Задоволений чи ні, мусив у зв’язку з цим Сташек повернутися до щоденного добування харчів і варіння тих своїх юшок. Лише по хліб вибирався до Каєна два рази на тиждень.