Тадек не відступав від старшого брата ні на крок. А якогось дня вперся, що піде з ними до Каєна.
— Ти знаєш, як то далеко? Через купки треба стрибати, комари тебе будуть гризти. Не справишся. — Малий розплакався. — Ну вже добре, добре, йдемо. Але спробуй мені потім нарікати.
В селі малюк був уперше і поводився там як дикун: боявся всього й всіх. До того у магазині тітка Вєра і жінки, які тайм зібралися, голосно й жалісно плакали. Виявилося, що вчора тітка Вєра отримала «похоронку», службове повідомлення, що її чоловік і батько трьох дітей «поліг на фронті смертю хоробрих». Вєра, опухла від плачу, скуйовджувала розпатлане волосся і голосно плакала:
— Ой, Ванюша, Ванюша, чому ти нас не пожалів, чому залишив нас сиротами?
Діти з бараків тихенько стояли в куточку. Вєра припинила плач, потягнула носом і обтерла сльози подолом фартуха.
— Давайте картки, видам вам, що там належить. — І мов виправдовуючись перед бабами, показала на дітей: — Щоденно зимою, влітку по ту крихітку хліба приходять. Мушу їх обслужити, щоб перед вечором повернулися. Що вони, бідні, винні, що мене саме таке жахливе нещастя спіткало.
Діти ще не встигли добре зачинити за собою дверей, як голосний плач знов почався.
— Як то добре,— сказала Здіська,— що мій і твій тато не є на тому всьому фронті. На тій війні нічого, тільки люди вбивають і вбивають один одного.
— Дурна! Фронт і є для того, щоб люди гинули. З ворогом б’ються. А наші не є на фронті, бо ще нашого польського війська не знайшли. Я також пішов би на війну...
— То ти сам дурний, щоб на якусь війну вибиратися!
Присіли недалеко від поромової переправи через Бірюсу, щоб хвилинку відпочити. Гризли шкірки хліба і дивилися, як пором причалює до пристані.
— О! — здивувалася Здіська. — Дивися, баба цим поромом керує!
— Знаю. Стєша її кличуть. А якось навіть, як я був з Едеком, то нас на цьому поромі перевезла. Вона добра... Її чоловіка також на війні вбили.
— За жодні скарби я не хотіла б, щоб мого тата на ту війну взяли.
— А я хотів би, щоб мій пішов.
— Дурний ти і все!
— Дурний? То ти, мабуть, не слухаєш, що люди в бараку говорять. Або, може, ти до Польщі не хочеш повернутися?
— Хто б не хотів? А ніби то що таке говорять?
— Ну то знай, що поки наші того польського війська не знайдуть і не підуть на фронт, то ми з цього Сибіру вже ніколи до Польщі не повернемося...
Здіська така трохи синьоока діва, з золотим волоссям, схожим на дозрілий колос подільської пшениці. З такою тільки коней красти. Сташек любив її, хоч найчастіше з нею сперечався і дражнив. А тепер, коли батько був на сплаві, Здіська добровільно допомагала йому опікуватися Тадеком. Ну і її мати, запобіглива й добра, пані Юлія Земнякова.
На рибу ходив Сташек в юрбі з хлопцями, але найчастіше з Едеком, Здіськи братом. Часом любив вибиратися самотньо на заздалегідь намічене місце лову. Так було особливо від часу, коли вигріб з прибережного намулу маленького витесаного човника, якого приволокла звідкись весняна повінь. Знахідку держав у великій таємниці від хлопців, очистив човен від намулу, висушив на сонці і ховав у густих комишах.
Цього ранку Сташек вирішив човен пустити на воду. Вибігаючи з барака, наскочив на Здіську.
— Обережно, дурнику! Куди так мчишся стрімголов?
Не вдалося йому від її надмірної цікавості викрутитись. А може, навіть не дуже старався, бо хотів врешті перед кимсь своїм човном похвалитися. Домігся тільки від Здіськи обіцянки, що нікому не викаже таємниці, навіть Едеку, і побігли на Бірюсу.
Пробували човен у малій, спокійній затоці, прикритій від головної течії великої ріки півостровом, густо зарослим кущами білої верби.
— Доплиньмо туди! — зажадала собі й показала рукою на піщаний мис півострова.