— Як хочеш, то можемо навіть на другий берег, до чувашів переплисти. Гарний човен, правда?
— Гарний. Ой! Не хитай так...
Запізно, бо вже були в воді, а човен плив догори дном! На щастя вода була тут мілка і до берега близько. Мокрі, замурзані в намулі, виглядали жалюгідно.
Здіська сатаніла не на жарт.
— Боже, як я тепер повернуся до барака? Як я виглядаю!
Нічого не вдієш. Треба було все, що мали на собі, прати й сушити. Мало того, соромилися одне одного, то ще й атакували їх цілі хмари мошок і комарів. Здіська надумала, що зроблять так:
— Підеш ось за ті кущі й заплющиш очі. А я стягну з себе лахміття, виперу і повішу на сонечку сушити. А потім ось там, де той пісок, увійду в воду. Аж по шию! Тоді вийдеш. Але лише тоді, коли тебе покличу. Тільки щоб мені не підглядав!
— Якраз, підглядав! Не маю нічого кращого робити. Ну гаразд. Ти сховаєшся у воду по шию, а що зі мною?
— Відвернусь, дурнику. Не бійся, я також не буду дивитися на тебе.
Як вирішили, так зробили. І хоч вода в затоці була спокійна і нагріта сонцем, вже через хвилину, занурені в ній по шию, посинілі від холоду клацали зубами. Коли повертали до бараків, Здіська пригрозила:
— Запам’ятай собі, що якби ти часом хлопцям виляпав язиком, що бачив мене голу, то я їм скажу, де той твій човен спрятаний.
— Якраз, вже лечу розповідати... Але ж ти сама це вигадала.
— Буцімто що?
— Ну те, щоб роздягатися до голяка.
— Свиня!
— А ти мене ніколи голого не бачила?
— Я тебе? Навіть мені не снилося!.. Ого, на щоб це я мала дивитися?
А нещасливим човником довго Сташек не тішився. Навіть весло, яке собі вистругав з дранки, не дуже було придатне. Човник був хиткий та нестійкий. Колись признався про нього Едеку Земняку, бо той був його невідступним приятелем. Щось їх спокусило, забрали до човника малого Тадека і виплили на Бірюсу. І ледве там на виру не втопилися. Насилу перелякані причалили до берега, з витріщеними очима, тим часом човна вхопив швидкий вир і тільки його бачили.
Якось надвечір, коли люди повернулися з роботи, дітлахи влетіли з криком, що під бараки хтось під’їжджає. Кілька цікавих вийшли за поріг. Під стрімким пагорбком з боку каєнських боліт маленький гнідий «монгол» ледве тягнув візок.
Раптом хтось заверещав на повний голос.
— Адже ж це Янек Майка!
А ще більше здивувалися, коли з візка, важко шкутильгаючи кривою ногою, почав злазити... пан Корчинський! Той самий Кароль Корчинський, якого за те, що вчив у Калючому польських дітей, НКВС арештував і засудив на чверть віку суворої каторги. Приїхала також пані Корчинська, його мати, а також чорноволоса, скісноока молода бурятка. Тієї люди не знали, але це була Танма з Усолья, яка в минулому році після амністії служила полякам з Калючого провідницею по тайзі.
Бабуся Шайніна перехрестилася, немов духа побачила, і з плачем кинулася пані Корчинській на шию. Ахи, охи, здивування, радощі і бабський плач. Корчинський, тільки шкіра й кості, згорблений, поморщений на обличчі, усміхався беззубо та сумно. І весь час мовчав. Майкова плакала, тулячись до сина, якого давно не бачила. Бурятка, оточена надто цікавими малюками, витирала коникові очі, вижерті до крові комахами.
Це не був уже той давній, повний життя і охочий до людей Корчинський. Розповідав про свою долю скупо. У Канській в’язниці відокремили від них Циню Біалерову. Що з нею зараз діється, не знає. А Кароль Лютковський, на жаль, не видержав, помер у богучанському гулагу. Амністія застала Корчинського у тих самих Богучанах, над рікою Ангарою. Потім протягом кількох тижнів разом з іншими поляками волоклися бездоріжжям до Канська. Тут; на залізничній станції розпорошилися. Більшість поляків кинулася до першого-ліпшого поїзда, щоб тільки на захід. Одні хотіли якнайдальше втекти з Сибіру. Інші, особливо молодь, вирішили шукати військо польське. Корчинський був калікою, до війська не годився, отже вирішив повернутися в Калюче, де сподівався застати матір. Не помилився, стара мати чекала. Але Калюче майже цілком опустіло. Комендатуру НКВС відкликано. Ліспромгосп, коли забракло рабської робочої сили, втратив інтерес до цього селища. Хто живий з поляків, тікав з того проклятого місця над Поймою, куди очі глянуть. Сильвії Краковській дідусь Феодосій допоміг виїхати до Тайшета, де її чоловік сидів у таборі. У Калючому після амністії залишалися лише ті, які не мали шансів, щоб власними силами звідти вибратися. То були безпорадні вдови з малими дітьми, самотні старі, інваліди та важко хворі. Ніхто ними не інтересувався. Не мали хліба. Навіть солі їм бракувало. Всякі харчі мусили добувати собі самі. Тільки тайга і Пойма їх годували.