— Я думав, що всі помрем там у Калючому з голоду. Але Бог милосердний. Дідусь Феодосій, дай йому Боже здоров’я, уполював великого лося і приволік його нам під барак. Це нас минулої зими врятувало,— розповідала пані Корчинська. — Дехто ходив за харчами до Усолья.
А там, в Усольї неділимо царював Янек Майка! Звичайно не сам, а разом зі своєю чорноокою, швидкою і проворною, як білка, буряткою Танмою, дочкою старого Єгорова. Старий бурят підтримав поляка без великого опору, віддав йому дочку, а за звичаєвим серед бурятів «калимом», тобто викупом за наречену, став йому кусок спресованої махорки. Розохочений тесть хотів навіть Янеку додати другу дочку, Онойку, але зять спромігся з тієї незвичайної пропозиції якось виплутатися. Мешкали з Танмою лише удвох, у спеціально виділеній їм хаті-юрті. Танма займалася полюванням на соболів. Але коли була потреба, постачала цілий рід Оноїв усякою дичиною. Янек, один в обезлюдненій війною оселі, справний дорослий мужчина, робив усе, що вимагало чоловічої руки. Танму любив. Жилося йому в Усольї як у Бога за пазухою, хоча були хвилини, коли охоплювала його дика туга за всім, що польське. Напровесні Янек дізнався про повернення Корчинського. Не зволікав з відвідинами. А коли тайга після весняних розливів трохи підсохла і можна було вибратися з Калючого, привіз Корчинських до Каєна, а сам відвідав батьків.
У Каєні Танма, яка по-польськи не розуміла, не відступала від Янека. Слухала незрозумілу мову, дивилася на різні рухи та жести поляків, яких у співплемінників не зустрічала, розглядалася по бараку, немов дике полохливе звірятко. Янек час від часу тулив її до себе і пестливим рухом долоні гладив її блискуче чорне волосся. Її вільна, довга туніка, пошита зі строкатих шкурок бурундука, не могла приховати, особливо від надто цікавого бабського зору, її піднятого вагітного живота.
— Цікаво, до кого те новонароджене буде подібне? Майкова, а ота ваша невістка, то хрещена чи ні? Бо буцімто ті тутешні люди з розкосими очима, буряти чи як їх там, то повністю язичники ще є? — журилася бабуня Шайніна.
Танма не хотіла ночувати в бараку. Спали разом з Янеком у возі, вкриті попоною з оленячих шкур. Були тільки два дні й знов повернулися до Усолья. Стара Майкова поплакувала.
— Не плачте, мамо, не загину. Самі бачите, що не можу її одну в такому стані залишити. Адже це моя кров... І нехай мені хтось повідомить, коли наших до польського війська будуть брати.
Танма, щаслива, що повертається до рідного Усолья і забирає Янека з собою, мовчки вклонилася Майковій до пояса.
Минув обіцяний місяць, а Долина зі сплаву не повертав. Повернулися вже навіть екіпажі, які пізніше виплили з Каєна, а Яна Долини все не було видно.
— Не журись, повернеться. Не він один ще не повернувся. Може, на мілині сиділи? Ріка велика, берегів майже не видно, то як там когось зустрінеш. Або по дорозі десь затримався...
Утішали хлопця ті, що були на сплаві. І починали згадувати сплав, розповідати про нього несамовиті речі. Про те, яка та ріка Бірюса зрадлива, повна вирів, несподіваних мілин і кам’янистих грізних водоспадів, на яких менш досвідчені плотарі могли навіть плоти потопити. Ну а потім те повернення зі сплаву переважно пішки, берегом ріки або по бездоріжжі тайги.
Сташек почав журитися, чи з батьком щось погане не трапилося. А крім цього, вже кілька днів не мали з Тадеком у роті ні шматочка хліба. Тому що календарний місяць закінчився, закінчилися в них картки на хліб. У ліспромгоспі Сташеку карток не дали.
— Нема вас у списку. Є Ян Долина плюс дві особи на його прохарчуванні. А звідки я можу знати, що це саме ви?
— Люди в бараку знають, можуть посвідчити...
— Люди, люди! Люди все можуть посвідчити! Картки належать лише годувальнику, а ви є «іждівєнци». Повернеться батько, то хліб заберете, не пропаде.
Про свої клопоти Сташек не розповідав нікому. Навіть Здісі. А благати ласки у когось не хотів і не вмів. Мав ще кілька жмень крупи і нею прикрашував рідкі супи, варені з лободи й кропиви. А коли впіймав рибу, то вже був справжній банкет. Що тільки не зварив, з’їдали з Тадеком вранці, а потім виходили з барака і протягом цілого дня волочилися над Бірюсою, по навколишній тайзі. Що при цій нагоді знайшли, з’їдали: щавель, черемшу або іншу дику зелень. До барака поверталися у сутінках і відразу лягали спати, бо вві сні легше голод обманути.
Та ще й через кілька днів почало падати. Стало холодніше, мрячив дрібний докучливий дощ. Густа імла вкрила ріку, вповзала у тайгу. Хлопці, голодні, промоклі та промерзлі, волочилися по прибережних луках, де найлегше можна було знайти купини кислуватого щавлю. Тадек, босий і погано одягнений, клацав зубами від холоду, поплакував і вже другий день жалівся, що болить його живіт. Під вечір повернулися до барака. Сташек уклав малого на нарах і пішов зварити щось гаряче. Мав тільки лободу. Навіть сіль закінчилася. Не хотів нічого позичати у сусідок, боявся, що почнуть його випитувати, що варить. Зелений суп з лободи був нудотний, не смакував. Тадек пік губи і не випив ані ковтка. Сташек хотів дати йому добрий приклад, змусив себе, узяв до рота зо дві ложки, але, незважаючи на голод, цього свинства без солі їсти не можна було. Ліг біля брата, що поплакував, і закутав до сну. Вранці Тадек прокинувся розпалений гарячкою, плакав і кликав батька. Маячив. Сташек заварив кип’ятку і пробував його ним поїти. Малий душився, плював, не пив. «Якби так цю воду трошки посолити?» — подумав Сташек і на цей раз вирішив піти до пані Корчинської і позичити ложечку солі.