Щось його змусило перед нею виявитися: може, червоні від невисипання очі, які бігали, а може, тремтячий голос, але пані Корчинська за хвилину з’явилася біля їх нар. Одного погляду на розпалену гарячкою дитину вистачило, щоб зорієнтуватися у ситуації. Малий, напоєний малиновим чаєм, нагодований мискою поживного супу, принесеного панею Земняковою, вже надвечір почувався краще. А другого дня батько повернувся зі сплаву!
Долина повернувся явно перемінений. Щоправда, трохи схудлий, почорнів, відшмаганий вітром, водяними бризками і сонцем, але здався Сташеку міцнішим і немов молодшим. Став більш лагідним в обходженні, частіше усміхався, навіть часом жартував. І піклувався про себе більше. Щодня шкрябав підборіддя старою бритвою, зачісував волосся, латав просмоленою дратвою зношені чоботи і частіше прав сорочки. Від смерті мами батько був скоріше відлюдником, уникав людей. Тепер шукав з ними контактів. Особливо втішався поверненням Корчинського, не нехтував політиканствуванням, а у теплі вечори виходив з усіма перед барак. Часто на березі Бірюси розпалювали велике вогнище, навколо якого збиралася молодь, приходили старші. Хтось розтягував стару гармошку, інший брякав на балалайці, починалися жарти, розмови, спільні співи і навіть танці. Видно, така хвилина розрядки потрібна була людям. Батько повертався до барака пізно, довго не міг заснути, зітхав і крутився на нарах. Цю зміну в батькові Сташек помітив ще під час привітання.
— Сташеку, твій батько повернувся зі сплаву! — заверещав на ввесь барак Юзек Жепка, хлопець трохи старший від Сташека, батько якого був також на сплаві. Крім Жепки та російського штурмана, були там також дві дівчини: Жуцідлова Сташка і Броня Барська.
Батько, широко всміхнений, кинув дорожній мішок, вхопив Тадека, підняв високо вгору, пригорнув, поцілував. Пригорнув також Сташека, поплескав по худій спині і зарекомендував Броні, яка стояла поруч.
— Це саме є мій старший, Стась. Разом собі господарюємо. Ну, а це молодший, Тадзьо. Я говорив уже тобі про них.
— Але ж я їх знаю, знаю їх обох. А зі Сташеком то навіть колись у Каєн ми йшли разом по хліб.
— Тату! — вклинився у її слова Тадек. — А нам то хліба в Каєні не дали, і я був голодний, навіть хворий! Пані Земнякова дала нам супу. І пані Корчинська...
— Зараз буде хліб, татко тобі привіз.
Батько розв’язав мішок із хлібом. Броня тим часом витягнула руку й хотіла погладити Сташека по чуприні. Той, незвичний до подібних жестів, відхилив голову і долоня дівчини повисла в повітрі.
Броня справді йшла колись з дітьми до Каєна і всю дорогу передавала їм короткий зміст «Вогнем і мечем». З цілої трилогії мали в бараках тільки «Потоп». Обіцяла навіть, що при нагоді розкаже ще «Пана Володиєвського», а може і «Хрестоносців». Але така нагода доти не трапилася. Сташек навіть по-своєму ту Броню любив, але то ще не привід, думав роздратований, щоб робити йому такий сором, поводитися з ним, як з малою дитиною і при всіх гладити по голівці. Але навіть у думку йому не прийшло, що незадовго після цього саме через цю Броню поб’ється до крові з Казеком Грубою.
А було так. Йшли з хлопцями на рибу, минули Броню, яка поверталася від річки з оберемком прання.
— Добрий день!— чемно вклонився Сташек, бо ще мама навчила його, що з кожним знайомим належить так вітатися.
— Добрий день, Стасю, добрий день,— відповіла усміхнена Броня і пішла своєю дорогою.
— Хі, хі, хі, який мені чемний хлопчик! «День добрий, пані!» — перекривляв Казек.— Але маєш рацію, підлизуйся до неї заздалегідь, придасться тобі, як знайшов.