— Не журись з приводу цього, дитино... Адже бути євреєм — то не гріх. Хоч часом важко. У Радянському Союзі часом навіть дуже...
Було їх у камері кільканадцять. Політиків мало. У більшості так звані «побутові», засуджені за звичайні злочини. Переважали молоді росіянки, лікарки, санітарки. Канська в’язнична лікарня мала свого «опікуна», «кума», як жаргоном гулагу називали службовців НКВС. Був ним якийсь Красильников. Мав у лікарні спеціальну кімнату, до якої час від часу викликав намічених засуджених. І майже кожного намагався завербувати до співпраці. Від його думки і рішення залежало, хто із в’язнів працюватиме в лікарні, а хто потрапить етапом до гулагу.
Красильников погодився, щоб Целіна працювала з двох причин: просив про це професор Левін, якому завдячував життям, бо той врятував його від майже безнадійного запалення очеревини. І по-друге: останнім часом у лікарню щораз частіше потрапляли поляки, отже Целіна могла йому пригодитися як перекладачка і... донощиця.
У камері Целіна подружила з Вєрою. Гарна, весела дівчина, походженням з Пензи. Дістала вирок на п’ять років за підроблення лікарського посвідчення для свого хлопця, який не хотів йти в армію. Вєра була «стукачкою» і до того коханкою Красильникова. Целіна не тільки ні про що не знала, але стосовно Бери не мала навіть тіні підозри. А Вєру через одну тільки думку, що може потрапити на етап, охоплював жах. Отже, старанно доносила Красильникову, старалася у всьому йому сподобатись. А крім того, як коханка, була зависницею. І та її зависть спрямувалася на Целіну, коли та почала розповідати, як це Красильников часто її викликає і випитує, чи був у неї в Польщі свій хлопець, чи кохалися з ним, як вихваляє польок за їх елегантність і вроду.
— «Ти тоже польская красавіца», — говорив. А як на мене дивився! Вєра, знаєш, боюсь його... Та ще й на «стукачку» явно мене намовляє. Що мені робити?
— А то б...! Ти знаєш, Целіно, скільки він тут у лікарні має коханок? Мабуть, тільки зі «скупердягою» ще не спав. Але вона його сама колись зґвалтує. Хоча ні, бо наша начальниця воліє дівчат.
— Ти що?
— То до тебе ще не доходить? То стара баламутка, яких мало! А як би так Красильников часом до тебе добирався, то ти його в морду і все. І відразу верещи. Вони цього бояться. А то старий козел! «Стукачка», польська красавіца... В разі чого, то ти його в морду і все. Спимо, сєстрьонка, ранок мудріший від вечора.
А вже наступного дня Красильников одержав від Вєри донос, що Целіна проводить у камері ворожу пропаганду, вихваляє серед ув’язнених панську Польщу, а радянський лад їй не подобається, що хворим полякам постачає додаткові ліки. А окрім всього, ця сама Біалер цілком не є полькою, тільки єврейкою!
— Ти збожеволіла, Вєрка, чи що? — Заскочений Красильников оскаженів. Це все не було йому на руку. — Підтвердиш це як свідок?
— А навіщо? Відправ її звідси першим етапом і будеш мати спокій. А я тобі нічого не говорила. Хочеш, щоб мене в камері задушили? Відправ її звідси, Женю, навіщо вона тобі.
— Не лізь, Вєрка, на мене, не тепер, не тепер. Ну, ну, але з тебе зіллячко... Почекай, нехай ключ у дверях перекручу.
З доносу заздрісної Вєрки «кум» використав одне: політично ненадійна, польська спєцпєрєсєлєнка не може далі працювати в лікарні, бо нема гарантії, що її контакти з іншими ув’язненими польками не принесуть шкоди радянській владі. Переговори з нею довели — нема надії, що стане донощицею.
Ув’язненому нічого тут не пояснюється, нічого не тлумачиться. Якось вранці Целіну не пустили до лікарні, наказали їй забрати всі свої речі з камери, і цеховий відвів її на територію суворої в’язниці. Найближчої ночі групу ув’язнених жінок, а серед них і Целіну, під посиленим конвоєм відвели на залізничну вітку в Канську, де їх було завантажено у «вагон-зак», спеціальний вагон для перевезення в’язнів. «Вагон заключонних» — заґратований, затемнений, щільно ізольований від зовнішнього світу. Два виділені купе для конвою, решта вагона — то прозорі на простріл, міцно заґратовані клітки. Вздовж тих кліток вузькі проходи. Куди прямує етап, цього ніхто, крім коменданта конвою, не знає. На цей раз то був «вагон-зак» для обох статей. Дві клітки для жінок, дві для мужчин. Велика тіснота. Перевага блатних. Вони тут розпоряджаються. Ледве поїзд зрушив, конвоїри ще раз перелічили в’язнів у окремих клітках і пригасили карбідну лампу. У вагоні закипіло, мов у вулику. Жінки й чоловіки разом в однім вагоні! Правда, відділяють їх ґрати, але бачуть одні одних, відчувають, розмовляють. Взаємне, придушуване довгою в’язничною ізоляцією жадання зростає з хвилини на хвилину. Слова, вульгарні жести стають вільними. Пари підбираються на відстань, перегукуються взаємно, розпалюють пристрасті, оголюються, онанізують, пожираючись поглядом. У повітрі плаває важкий сморід немитих тіл, сперми й сечі. «Пахан» блатних, витатуйований навіть по обличчю, хрипло гукає до жінок: