— Баби, а что, єжелі нам «трамвайчик» сообразіць? Один раз живемо, баби, а?
Відповідає йому одне велике схвальне виття.
— Ну, то в такому разі робимо зчіпку. Всі!
Целіна охоплена жахом, сидить скулена в куточку. Ще не знає, до чого це все прямує, але відчуває, що збирається на щось жахливе. Не має ще стільки в’язничного досвіду, щоб знати, що «трамвай» мовою блатних означає спільне пияцтво і сексуальні оргії. Треба тільки зм’якшити конвой, щоб він заплющив очі або щоб сам сів у такий «трамвай».
«Пахана» поважали, і він мав голову не для параду. Незабаром домовився з командиром конвою. На найближчій стоянці у вагоні з’явилася горілка. Конвой узяв своє. Заки повідкривав клітки, кожен з конвоїрів вибрав щось для себе. Целіна сподобалася самому комендантові. Втягнув її до свого купе, силою влив їй до рота горілку, ґвалтував і забавлявся з нею протягом цілої ночі.
Етап п’яного «вагон-заку» закінчувався в Черемхові, недалеко від Іркутська. Конвой і напівсвідомі в’язні привели себе в якийсь порядок. Вечір у Черемхові був холодний, порошив дрібний сніг. В’язні витягли з вагона трупи трьох жінок. Не витримали колективного ґвалтування. Смерть серед в’язнів не бралася до уваги, головне, щоб рахунок погоджувався. А померти адже людина завжди може. І від будь-чого. Хто в гулагу цим спеціально проймався... Целіна, тремтячи від холоду й болю, виходила з вагона, минаючи коменданта.
— На, пані, вазьмі.
І сунув їй в руку консерви «свиної тушонки». Взяла!
Корчинський помирав. Минуле галопувало в думках... Не мав ще вісімнадцяти років, а вже як доброволець боровся за Польшу. Київ, важке поранення ноги, майже ампутація. Герой-«клишонога». Що йому від «Віртуті»? «Клишонога», «клишонога». Йшло за ним. Це було в ньому. Може тому не одружився? Ксеня Малинич, чорноброва красунечка з Ворволинців. Українка. Знав, що його кохала. І він її кохав. Лідка Кусьмерська, подруга, вчителька зі школи в Товстому. То вже було пізніше. Мама за нею пропадала. Але також нічого з олтаря, бо він не вирішив. Обидві потім вийшли заміж. Вчив їхніх дітей. «Клишонога», «клишонога»...
На станції в Канську зібралася група молодих, здорових, наскільки після гулагу можна бути здоровим і сильним, і не зважаючи ні на що, поїхали по Росії польське військо і Сікорського шукати. Боже, як він їм заздрив! А тим навіть у голову не прийшло, щоб хоч отак, для пристойності запропонувати: «Пане Корчинський, їдьте з нами. То що, що нога? Порадили собі в гулагу, а на війні пан собі не порадить?» Справлявся в гулагу? А може, йому трохи пощастило. Або організм мав витриваліший, ніж інші?
— Ану давай, давай, й... каліка! Не думай, що через тебе ціла бригада буде страждати. Не виробиш норми, як собаку цією палицею тебе затовчу. Польський пан, контра...
І бив його тією палицею за будь-якої нагоди. І без нагоди. То було вже в Богучанах, при зрубі тайги. Готували балки для залізничних шпал. Бригадиром був Олейніков, криміналіст із Казані: напівтатарин, напівросіянин. Бив не лише Корчинського. Але над ним особливо знущався.
— Бистрєй, бистрєй, й... каліка!
Бив за те, що кульгавий Корчинський волікся повільніше від інших по глибокому снігу. Бив, коли той присів на хвилинку перевести дух. Бив, коли трапилося йому стати першим за мискою супу. Це Олейніков відбив Корчинському нирки. Подібно, як добив свого земляка, казанського татарина — Османова.
— Не думай, сукин сину, що якщо ти з Казані, то можеш вештатись...
Серед в’язнів обов’язковими є принципи, яких треба суворо дотримуватися: нікого ні про що не запитувати, поки сам тобі не скаже. Ну й той, що всі є невинні. Від найжорстокіших убивць, «варов в законе», до політичних. Бригадир Олейніков інстинктивно розпізнавав інтелігентів і особливо знущався з них. Ілінський, росіянин з Омська, подібно до Корчинського був учителем. Арештували Ілінського на підставі доносу, що він читає та розповсюджує антирадянську літературу. А пішло через проклятого радянською владою Івана Буніна. Одна бригада, одні нари, одна палиця бригадира, цей самий голод, ця сама «цинга». Розговорилися з Ілінським про... Міцкевича. Схематично, як це в поляка і росіянина, коли починають розмову про літературу, про поезію, почали саме від Міцкевича і Пушкіна і звичайно шукали збіжності: той найбільший для поляків, той найбільший для росіян! Згода: генії! Ніхто з ними пізніше не зрівнявся.