— Пушкін, Міцкевич... До речі, чи ви знаєте, що Іван Бунін також перекладав Міцкевича? Геніально. Послухайте:
— «Степи акерманські»?
— Нехай пан слухає далі:
Ілінський у задумі повторив кілька разів: «Нікт нє вола, нікт нє вола»... Саме цього Ілінського застав Олейніков зачитаного в книжку і безправно убив...
Лише у Калючому Корчинський довідався про арешт, про трагедію цілої сім’ї Даниловичів. Що тепер з Даниловичем?..
Першим етапом арештованих поляків з Калючого був завжди Канськ і його прославлена «пєрєсилочная тюрма». Туди також потрапив Юрій Данилович. Після смерті синка і коханої Наталки йому завалився дотеперішній світ, а те, що його ще чекало, було йому зовсім байдужим. Залишався у стані такої абсолютної прострації, що навіть про самогубство думати йому не хотілося. Психічно настраждався, був клубком нервів, ненависті та агресії.
Перша авантюра вибухнула, коли сторож тріснув засувом і вштовхнув його до багатоособової камери. Місцевий «пахан» звичаєм блатних хотів увійти відразу у свої права і почав ставити новоприбулим запитання. Данилович, не відповідаючи, відшукав очима вільне місце на нарах і присів. Здивування «пахана» і його підлеглих було таке, що на хвилину притихли. Але тільки на хвилину, бо відразу оскаженілий «пахан» наказав своїм помічникам відібрати у нового клуночок «для перегляду». Перший, який по нього сягнув, ударений ногою Даниловича у підчеревину, відлетів під стіну. Наступний бризнув кров’ю з розквашеного носа. Але за хвилину клубочення тіл у камері досягло надзвичайних розмірів і тривало доти, поки у камеру не ввійшов піднятий шумом сторож. Побитого, стоптаного ногами Даниловича вштовхнули на п’ять днів у карцер. Мокро, холодно, навіть щурі не видержували. Один раз на день миска помийного супу. Три кроки туди, три назад. Після карцеру покликав його місцевий «кум».
— Якщо погодишся, Даниловичу, на співробітництво, переведемо тебе до іншої камери, кращий етап тобі виберемо, в гулагу будемо тобою опікуватися.
Окрім злості на все і всіх, Данилович затявся в мовчанні. Якщо відповідав, то лише на обов’язкові запитання про ім’я, прізвище, статтю, за якою був засуджений. Ставився з презирством до всіх, хто його взяв, може з більшим, ніж до тих примітивних «паханів». На запитання і пропозиції «кума» також не хотілося йому відповідати.
— Мовчиш? Ну харашо. Ми також помовчимо, а твою впертість візьмемо до уваги. Ще п’ять днів карцеру, а потім марш до цієї самої камери...
У кожній в’язниці, в кожному гулагу безумовно діє телеграф без дроту. Тут, без винятку, всі про всіх знають. Коли Юрій знов з’явився в камері після відбуття подвійної кари в карцері, той самий «пахан», побачивши його, зігнав з нижніх нар одного зі своїх і призначив це місце Даниловичу. У камері також мовчав. І цю його мовчанку шанували. Але з поголосок, які ходили у Канську, виникало, що готується численний етап на Колиму. Чув також, що про Колиму розповідали. Був упевнений, що його Колима не обмине.
Надійшла зима. Навіть як на сибірські умови винятково сувора. Мабуть, тому колимський етап відклали до весни. Але нема чого тримати у в’язниці до весни стільки дармоїдів, марнувати стільки робочої сили. В околиці Канська гулагів також було чимало. Почалися етапи. Данилович потрапив до Тайожного над Каном. Це була ріка, яка впадала до Єнісею, величиною нагадувала Пойму. З Канська гнали їх пішою колоною, яку стерегли вартові з собаками. «Крок вправо, крок вліво і стріляю без попередження». І траплялося, що конвоїри стріляли. Ось так, для профілактики. Або навіть для розваги. Наприклад, хворого на понос доходягу, якому один вартовий великодушно дозволив відійти на обочину, другий, який йшов позаду конвою, застрелив. Труп кинули на сани, що їхали за колоною, бо конвоїрів рахунок мусив узгоджуватись.
Гулаг у Тайожному був скоріше невеликим сезонним підтабором. Три нужденні бараки з одноповерховими нарами. Їдальня. Склад для знаряддя. Навіть бані не було. Фельдшер приїжджав з недалекого селища. Лише будиночок комендатури був солідним, модриновим, теплим. Ціла в’язнична зона огороджена плотом з колючим дротом. Чотири сторожові башти. Собаки. Робота при зрубі тайги. Підхід до зрубу з кожним днем все дальший. Харчування гидке з найгидкішого. Бригада, блатні — обкрадали в’язнів, як тільки могли. Комендант, бочкоподібний комісар НКВС Сідорін, жив у селищі, а гулаг інтересував його настільки, що постачав його сім’ю краденими продуктами, а як треба, дармовими робітниками. Ну й пильнував, щоб норма була виконана, бо інакше начальство у Канську не буде ним задоволене.