Гулагом щодня розпоряджався «кум». А був ним комісар НКВС Лопухін, пристойний тридцятирічок, з бездоганним силуетом професійного військового. Принаймні створював такий вигляд. Унтер-офіцери і вартові уникали його, як могли, бо, незважаючи на присутність в’язнів, Лопухін вимагав від них ставати струнко, салютувати і чимось подібним гратися у військо. Але відбувалося це тоді, коли Лопухін був тверезий. А це бувало рідко. Траплялися з ним навіть типові для закоренілих алкоголіків кількаденні запої. Але і тоді не покидав його дух енкаведиста-слідопита. Табірна поголоска повідомляла, що Лопухін, у якому бачали чудового енкаведиста, був за якісь провини покараний переведенням до Тайожного. І ще дійшло до Даниловича, що Лопухін з якихось причин особливо відіграється на в’язнях-поляках. А що не були це тільки поголоски, Данилович незабаром переконався.
Кожного з новоприбулих «кум» викликав на розмову. Переглядав папери в’язня, приглядався до нього і попередньо класифікував, для чого той міг би йому тут стати у пригоді. Під час першої розмови з Даниловичем комісар Лопухін був похмурий і роздратований. Данилович увійшов, затримався біля порога. Комісар зиркнув на нього з-під лоба і продовжував перегортати папери. Через хвилину відсунув, навіть відкинув їх з явною злістю.
— Поляк?!
— Поляк.
— Ну, ну... — дивився на Даниловича похмуро й грізно. — Ти знаєш, що мені тут про тебе пишуть? — показав на папери.
Данилович знизав плечима.
— Пишуть про тебе: «Данилович, возможно, польскій офіцер...» Ти є офіцером?
— Я не є офіцером.
— Не є, говориш? А це ще буде видно... Всьо! — зі злою гримасою показав Даниловичу двері.
І перед його відходом докинув:
— Вважай, пане поляче, що зі мною то ти собі краков’яка не потанцюєш.
Як у всіх гулагах, так і у Тайожному можна було зустріти представників усіх національностей і племен Радянського Союзу. Поляків було кільканадцять, а брали переважно з таких, як Данилович, «спєцпєрєсєлєнцев». Було серед них двоє військовополонених з вересневих боїв, які, додатково засуджені, потрапили до сибірських гулагів. Такого голоду, який панував у Тайожному, Данилович до цього часу не пережив. При каторжній роботі виснажені голодом люди падали, як мухи. Вранці миска водянистого супу. З цією мискою треба було витримати до вечора. Ввечері знов трохи супу, а часом оселедець, якого хрумали відразу, з хвостом, головою і кістками. Щоденна, ледве-ледве двістіграмова порція темного, кислуватого хліба. Хліб їли окремо, щоб тільки продовжити смакування. А сильніший та відважніший в’язень ховав його старанно за пазуху, щоб потім на самоті, сховавшись, всосати його в бараку. Голод і тільки голод, є тим надлюдським паном, якому опертися неможливо. Людина, виснажена голодом, з часом перестає бути подібною до людини. Немає в неї ні для кого ані крихітки жалості, серця, милосердя. Щоб тільки заспокоїти голод. Свій голод, голод, голод...
Суботній вечір. Завтра вільна неділя. Траплялася їм часом така. Данилович лежав на нарах і поглядав на мигаючий у грубці вогонь. Якщо навіть про щось у цю хвилину думав, то, мабуть, про те, що завтра не мусить іти на роботу і майже протягом цілого дня може на цих нарах пролежати. Виспатися досхочу. Може, Наталка йому присниться? Хоч останнім часом, щораз частіше й настирливіше, снилися йому тільки величезні калачі, які мама щотижня пекла в Червоному Яру.
До нар підійшов посильний і шарпнув задуманого за плече.
— Ти Данилович?
— А в чому справа?
— Ти маєш прибути до «кума». Але зараз же, бігом, бо не любить чекати.
Викликає, то викликає. Байдуже навіщо. Після тої першої розмови Данилович зустрічав комісара Лопухіна рідко. Той вже більше не викликав його. Але, видно, добре запам’ятав його, бо при будь-якій зустрічі запитував його з іронічною посмішкою це ж саме:
— Ну як там, пане офіцере? — Останні два слова розтягував і надмірно акцентував. І відходив, не чекаючи на відповідь.
Мабуть, тому серед блатних Юрій мав прізвисько «офіцер». Трясучись від холоду, волікся вузькою стежкою між заметами. Мороз під вечір був лютий. Вогник у кімнаті «кума». Постукав.