— Дякую. Я був на обіді. Тато працює в пекарні, щодня нам хліб приносить.
— Знаю, знаю, сам мені це говорив. Дякувати Богу, що йому, що вам так пощастило. Але візьми, Стасю, прошу! Попробуй, як на базарі лепьошка смакує. Не бійся, для мене також вистачить, купила того досить.
Відвела їх під самі ворота. Пояснила, де разом з Баліками мешкають і де та пральня, в якій працює. На прощання поцілувала Тадека. А Сташек на всякий випадок волів держатися осторонь.
— То тепер уже знаєш, Стасю, де мене шукати. Приходьте у відвідини, запрошую. А якби вам треба було щось випрати, не соромся, зв’яжи у вузлик, принеси. Адже я у пральні працюю!
— Дякую. Але не треба, бо та тітка Ніна, в якої живемо і яка разом з татом працює у пекарні, сама нам усе пере. А навіщо гладить? І млинцями нас почастувала. Баню тут також маємо, купаємось. А тітка Ніна є добра! Тато також її хвалить і говорить, що піклується нами буцім, буцімто... рідна мати.
— Так говорить? Та тітка Ніна вами піклується, пере. Тато її хвалить... То добре, Стасю, добре... Ну, але якби, незважаючи на це, я була вам потрібна, то знаєте, де мене шукати.
Ще раз постискала Тадека і відійшла серйозна, явно посмутніла. А Сташек, який хвилину до того брехав, як найнятий, про ту «тітку Ніну, буцімто рідну матір», лише тепер дещо збентежився і стало йому ніяково. Бо так, правду кажучи, Броня була завжди для них доброю і нічим перед ним не завинила. Лише те, що від тата не може відчепитися.
Долина зустрічався з Бронею в місті. У їх взаєминах нічого не змінилося. Але до своєї нової квартири не осмілився її запросити. І, мабуть, лише через Ніну. Не був би мужчиною, якби від першої хвилини не зорієнтувався, що Ніна обдаровує його явною симпатією. Зрештою, з кожним днем щораз виразніше дає йому це відчути. Вдома чим може догоджає його дітям. Коли може, намагається не відступати від нього ні на крок. Чекає на нього часто допізна, запрошує посидіти на лавочці перед ґанком, коли діти сплять, ставить самовар і частує чаєм з малиновим варенням. Подруги з праці також помітили зміни в її вигляді: повеселішала, почала дбати про себе, навіть бордову стрічку до товстої коси вплела. Долина ставився до Броні серйозно, тому не хотів кривдити Ніну обманливими надіями. Все це разом прирікало його на журбу: був мужчиною, а постійно присутня при ньому Ніна справді була гарною і вартою гріха жінкою.
У суботній вечір домовилися на рибалку: Долина, Мантерис, Чуляк і Шайна. Долина, який їх всіх сюди покликав, рішуче висловлювався за дальшу мандрівку до залізниці.
— Мужчини, кажу вам, що нема чого тут довше сидіти.
Шайна був холостяком і йому було байдуже.
— Ян має рацію! Зиму переждати переждемо, але чого тут дочекаємось? До залізниці! А може, якраз нам вдасться?
Чуляк був рішуче проти зрушення з місця.
— Інша справа — Калюче, навіть Каєн — інша справа: там була глушина, де диявол добраніч сказав. Але тут? Район, містечко, є пошта, телефон, радіо, газета, військкомат. Не бійтеся, тут не погубимося! Як Польща захоче, то нас знайде. А чого ніби маємо шукати? Нашого війська? А хай його... то наше військо, про нас не подумало. Посольство? Де його знайдете? Як туди доїдеш із сім’єю, з малими дітлахами? А крім того, зими тільки чекати. Ні, чоловіки, я в це не вписуюсь. Як хочете, їдьте, але не гнівайтесь і на мене не розраховуйте!
Мантерис ледве не кинувся на Чуляка з кулаками.
— А сиди собі тут до засраної смерті. Дивіться на нього, який важний знайшовся: «як Польща захоче, то його знайде». Через таких саме як ти, що їм усе до сраки, так у Польщі перед війною сталося. Панове, Долина має рацію, треба звідси вириватися, добратися до залізниці, шукати польське посольство. А чорт знає, як справді є з тим нашим військом? Що такий тутешній комендант військкомату може знати? То є політика, панове! А може військкомат спеціально ввів нас в оману? А чому би ні? Я не вірив і не вірю тим усім совітам не на копійку. Дали нам трохи волі, відхилили у клітці хвірточку, то пурхаймо звідси, панове, можливо якнайшвидше, щоб нам її знов перед дзьобом не захлопнули!
Стало на тому, що виїжджають з Шиткіно, щоб тільки скорше, до зими. Помандрують до Тайшета, до залізниці.
З-над ріки Долина повернув пізно. Дома було темно, мабуть, усі вже спали, тільки в Ніни миготів вогник підкрученої лампи. Не встиг доторкнутися до скоби при дверях, як йому відчинила.
— Перепрошую, що так пізно перешкоджаю.