— Нічого, Яне. Я і так не спала.
— Ми засиділися на рибалці. Дріб’язок такий піймали. Може, на уху пригодиться.
— Завтра про це подумаємо... заглянеш до мене на хвилину, чаю нап’ємося?
— Пізно вже, не хочу тобі заважати, Вєнька мабуть, спить, бабуня...
— Поїхали до сім’ї картоплю копати. Я не говорила тобі. Тільки в понеділок повернуться. А твої вже давно хропуть, я перевіряла. Ввійди, прошу.
Вийшла до сіней. Сидів за столом і розглядався по кімнаті.
Був тут уперше. Дві постелі, для неї та для сина. Шафа. Комод зі склом і столовим сервізом. Якісь художні цяцьки на комоді. Будильник біля дивана. На стіні килим. Рушниця з патронташем. Обрамована фотографія молодого мужчини, оперезана в розі чорним крепом. Увійшла тихо. Видно піймала його погляд.
— Йому було тільки тридцять чотири роки, як загинув...
Роздула вуглики в самоварі. Поставила чашки. Салатник з варенням. Вийняла з буфета графин з барвистою настойкою і невпевнено запитала:
— Вип’єш зі мною, Яне? Якась хандра сьогодні в мене бовтається...
— Вип’ю!
Заки присіла, пробувала налити у чарки.
— Дозволь, в нас цей обов’язок винятково мужчинам належить.
— Перепрошую... Я зовсім обабіла у цій самотності.
Налив потрошечку і хотів відставити графин.
— О, ні! — запротестувала. — Може, я і обабіла, але в нас, сибіряків, перший тост п’ється з повної чарки. І до дна! Твоє здоров’я, Яне.
— Твоє!
Сиділи довго. Графин поволі висихав. Розповідала Ніна. Розповідав Ян. Про все. Про своє життя, долю, вдівство.
— Піду вже, Ніно, незабаром світати почне.
Встав. Піднялася неохоче.
— Дозволь Яне, хильнемо прощальну чарку.
Підійшла до нього з чаркою в руці. Стукнула склом о скло. Било від неї гарячим, захмеліла, говорила поволі, хрипло.
— За твоє щастя, Яне!
— За твоє, Ніно!
— Поцілуй мене, Яне, поцілуй!
Губи мала вологі, гарячі. Її воронячо-чорне волосся пахло березою. Долині запаморочилося у голові...
У понеділок як завжди йшли разом на роботу. Розмовляли собі будь про що, до подій суботньої ночі не поверталися. Перед самою пекарнею Ніна затримала його на хвилину. Дивилася йому прямо в очі.
— Яне, я хочу, щоб ти про мене погано не думав. Я не така... Дякую, що помітив у мені жінку. Нормальну, спраглу мужчини бабу. Якби той світ не дурів, я хотіла б, щоб ти зі мною залишився, але я все знаю, розумію.
— Я тобі також дякую. Ти чудова жінка, Ніно.
Поцілував її в руку. На цей раз не вирвала її у нього, так як у перший раз.
Два тижні згодом Долина і деякі люди з Червоного Яру покидали Шиткіно. Мандрували з надією, що мусять врешті знайти десь польський слід, який давав їм надію. Тяглися до Тайшета, до залізниці. Дозвіл на виїзд в інший район за солідного алкогольного хабара полагодив їм «по старому знайомству» Савін, колишній комендант Калючого. З транспортом на цей раз не мали великих клопотів: з Шиткіно до Тайшета час від часу їздили підводи по забезпечення.
Стосовно старої Василиси Долина справився зі всіма обов’язками: нарубав дров на цілу зиму, отеплив баню, штахети вставив до плоту, двері на завіси насадив. А ще додатково, бо сам цього не вмів, попросив Флорека Ільницького, щоб їм дома струхлявілу піч підмурував і глиною обліпив.
Вєнька подарував Сташеку патрона з патронташа батька. Стара Василиса наварила їм в дорогу «туясок» — сибірських пельменів. Ніна не говорила нічого, плакала.
Від виїзду, майже в останню хвилину, відмовився Чуляк і ще кілька сімейств з Червоного Яру, з якими разом з Каєна вирушили. Журило це всіх, і тих, які мандрували далі в невідоме, і тих, які залишилися.
Ось так, волею засланської долі люди з Червоного Яру, зжиті між собою назавжди, часто поріднені і солідарні, як рідко, почали у цьому незміреному сибірському краї розпорошуватись і губитися. А що найгірше, жодної певності не могли мати, що ще колись їхні земні дороги схрестяться...
9
айшет. Невелике місто на шляху транссибірської залізниці, розташоване між Красноярськом на заході та Іркутськом на сході. Наші мандрівники знали про Тайшет лише стільки, що це є від Шиткіно найближчою залізничною станцією. Мало хто із них запам’ятав скупе оповідання Корчинського про Тайшет, як про великий центр, з похмурою славою гулагу, що виробляв руками в’язнів насичені отруйним креозотом залізничні шпали. Нікого в Тайшеті не знали, не мали жодних адрес і контактів. Мандрували всліпу і спеціально тим не турбувалися: доберуться до залізниці, а там буде видно. Ніхто з тих поляків, які вирішили покинути Шиткіно, не мав наміру затримуватися в Тайшеті надовго. Метою всіх було дістатися до поїзда, що прямував на захід, і їхати далі, куди тільки вдасться. А при нагоді шукати по дорозі якогось польського представництва. Якщо б це вдалося, намагатися добратись аж до Куйбишева, до посольства пана генерала Сікорського. У Сікорського всі вірили, як в одкровення, бо завдяки йому була амністія, завдяки йому розвиднювалася в них надія повернення до Польщі.