— Для того є польське посольство, для того генерал Сікорський домовився зі Сталіним, щоб нам допомогти. Кажу вам, люди, що не треба дивитись ні на що, тільки, за всяку ціну треба пробиватися до наших представників, — Мантерис безустанно додавав мандруючим бадьорості.
Шиткінські візники висадили їх недалеко від станції. Люди безпорадно розглянулись навколо, позабирали свої нужденні клунки і цілою юрбою поволоклись через залізничні полотна до станційного будинку.
День був холодний, похмурий і сльотавий. Вологе тайшетське повітря смерділо паровозним димом і мазутом. Люди йшли мовчки. Злегка заржавілі на вітці рейки плуталися залізничними полотнами у нескінченність. Довгі склади вантажних вагонів стояли по цілій станції. Так давно не бачили поїздів! Який же приємний був для них зараз характерний рев російських паровозів.
По сусідньому полотну мчав товарний поїзд. Локомотив грізно ричав, бухав хмарами пари й диму. Вітер з розгону ледве людей не поперевертав.
— Поїзд! Поїзд! Увага, люди, поїзд! — Кричали всі разом і раділи з цього виду, немов маленькі діти. Хоч саме малі діти, які таке створіння, як локомотив, бачили вперше або ледве-ледве собі пригадували, були справді дуже налякані. Тадек судорожно стискав руку Сташека.
— Не бійся, дурний, це локомотив, поїзд! У Польшу таким поїдемо.
Будинок залізничного вокзалу в Тайшеті тягнувся вздовж перону одноповерховою брудно-сірою глибою. Мав два зали чекання, з яких один під час війни доступний був тільки для військових. Обидва забиті, особливо для цивільних, які тижнями чекали можливості дістатися до поїзда.
У тому хаосі кочуючого на станції різноманітного натовпу мандрівників поляки присіли навпочіпки під станційною стіною. Після багатоденної мандрівки через тайгу добре й це. Недалеко від них у станційному будинку було приміщення, в якому протягом цілої доби можна було зачерпнути вареної води, кип’ятку. Отже попивали той кип’яток, закусували рештками сухарів, промивали очі, масирували наболілі ноги й голосно радилися, що далі? Спочатку треба зорієнтуватися, чи у Тайшеті нема якогось польського представництва. Потім, чи можна купити квитки і як дістатися до поїзда, який іде на захід. А взагалі, то треба полазити по місту, розглянутись, може щось вдасться на якомусь базарі обміняти, продати, щоб добути чогось поїсти. Адже з часу, як залишили Шиткіно, не мали продовольчих карток, а без них про легальну купівлю хліба чи будь-яких продуктів не могло бути мови.
Гонорка Ільницька з Бронею мандрували по місті. Шукали базару. На продаж або можливий обмін мали небагато: барвисту циганську хустку Гонорки, яку так любила, бо почувалася в ній гарною і молодою, а також лляну в чудові маки вишивану скатерку. Тайшет виявився містом дерев’яним, переважно одноповерховим. Вулиці не бруковані, повні дір і болота. Тротуари з дощок. Кінні запряжки, часом якась вантажівка. Перехожі сірі, вбого одягнені, щулячись від пронизливої осінньої мжички, штовхалися на вузьких тротуарах. Довгі черги за хлібом. Ціле місто смерділо смолою і характерним смородом залізничних шпал.
— То, мабуть, смердить той табір НКВС, у якому наш Лютковський помер. — Броня пригадала розповідь Корчинського.
Гонорка байдуже знизала плечима. Було їй холодно, журилася, що мусить продати улюблену хустину. А крім того, була голодна і голодні діти чекали на станції:
— Тут усе смердить, — махнула рукою.
Проходили повз будинок якогось ресторану чи їдальні. Наближувалася обідня пора, запах вареного капусняку вкручувався в ніздрі. Гонорка зупинилася.
— Зайдемо?
— Адже карток не маємо.
— До біса з картками! У крайньому разі нас вигонять. Заходимо!
Увійшли. І першою особою, яку помітили в ресторані, була... Ірина Пущ. Так, ця сама Ірина Пуц, про яку все Калюче знало, що була коханкою офіцера НКВС. Видно, працювала тут прибиральницею, а може навіть кельнеркою, бо ходила по залу з ганчіркою і збирала зі столів посуд.
— Вона?
— Вона!
Жінки обмінялися здивованими поглядами і обидві впевнилися.