— А то курва! — зачитала Гонорка. — Така то завжди зуміє влаштуватися. Виходимо, Броня, ми тут зайві.
Повернули до дверей запізно. Ірина була біля них.
— Ісусе, Свята Маріє, баби, кого я бачу? Яким дивом?
Була явно втішена ними, і тільки неприхильна міна Гонорки стримала її в останню мить кинутись їм на шию.
Ірина небагато втратила зі своєї ангельської вроди, може тільки трохи потовстіла і обличчя її стало одутловате від зловживання алкоголю. Притягла їх до службового столика і принесла по мисці гарячого супу. Душилися трохи від сорому, трохи, бо суп був кип’ятком, але голод був сильнішим.
Виявилось, що Ірина Пуц була тут не будь-хто, а помічницею куховарки. Все дивувалася зі збігу обставин, випитувала про їхні долі, розповідала про себе. З Калючого виїхала майже останньою. Росіянин, з яким там зв’язалася, виявився людиною порядною, забрав її разом з дітьми до Тайшета, допоміг знайти квартиру й роботу. Навесні забрали його на фронт, ну й тепер сама не знає, що з нею буде далі.
— Знайде собі пані іншого. Не першина, — відрубала Гонорка. Броня ледве супом не захлинулася.
Ірині в інтелігентності не можна було відмовити. Посерйознішала, хвилину мовчала, але очей не опустила.
— А може, незважаючи на все, ви мене дещо суворо оцінюєте? Ще у транспорті в Сибір я заприсяглася, не знало що, та мої діти з голоду тут не помруть. І знаю те, що до Польщі повернуся. А що нічого іншого не маю, торгую тим, що ще деяким в мені подобається. Зрештою, не я одна... Я принаймні за руського не вийшла, як, наприклад, ота ваша подруга.
— Сильвію маєте на увазі?
— Її. Зрештою, тут є більше таких. А та ваша Сильвія, то вже навіть вдовою по своїм москалю встигла стати.
— То Сильвія є тут, у Тайшеті? А не знаєте, де живе?
Ірина знала лише, що Сильвія працює, обіцяла її відшукати і повідомити, що люди з Червоного Яру кочують на тайшецькому залізничному вокзалі. Обіцяла також знайти їм доброго купця на хустину і скатерку, а перед відходом відшукала десь чималу банку і налила їм повну густого капусняку.
— Для дітей! А ввечері заскочу до вас на хвилину. Якби там не було, тягне людину до своїх...
Поверталися в бік вокзалу. Гонорка явно розвеселилась.
— Знаєш, Броню, так собі думаю, що я, мабуть, була несправедлива до тої Ірини. Ну бо глянь, чоловік від вересня в неволі, діти маленькі, вона сама міська, завжди випещена, виняньчена, до жодної важкої роботи не призвичаєна, то ніби як тут мала собі порадити?
— Але шпигувати своїх не мусила! — на цей раз Броня була більш принциповою.
— Звичайно, що не мусила. Але хто то знає, моя дорога, як то було з цими її доносами? Не знаєш наших людей? Плетуть часом, що їм слина на язик підкине. А може, та Ірина хотіння має? Адже є такі баби, що їм без чоловіка ні так ні сяк.
Мужчини повернулися невеселими. Про польське представництво ніхто в Тайшеті не чув. А у військкоматі, коли довідалися, що вони поляки і в якій справі прийшли, комісар взагалі не хотів з ними розмовляти. Лише черговий офіцер, чи то їх інформуючи, чи то у формі докору, сказав:
— Пороги даремно не оббивайте, чоботів шкода. Від часу як те все ваше військо польське дезертирувало до Ірану, ми перестали інтересуватися поляками. І без вас дамо собі раду, зрадники нам не потрібні.
А їм немов хтось у пику стрельнув. Однак в однім упевнилися:
— У Шиткіно і тут, у військкоматі, говорять одне й теж: нема вже в Росії нашого війська, відправили його до якогось Ірану.
— Але наше посольство, мабуть, десь є? Туди мусимо їхати.
На всякий випадок зайшли ще до військового коменданта вокзалу: ті все знають найкраще, стільки війська, транспортів і солдатів через вокзал перевалюється. У вокзальній комендатурі натовп. Коменданти військових транспортів сваряться стосовно черги від’їзду, інші вимагають забезпечення, представники службових делегацій і відпускники ставлять тут штампи на своїх документах, дістають квитки. Тут озброєні військові патрулі, які ходять по вокзалу, відводять підозрілих, перевіряють документи і накази стосовно від’їзду.
Долина з Шайною були єдиними цивільними у тім військовім, крикливім натовпі, може тому звернули на себе увагу старшого за чином і віком військового. Військовий махав якимись паперами і проклинав «матом» молодого офіцера, який дріботів услід за ним з рукою на темляку.
— Черговий, що тут за задрипані цивільні мені плутаються? А ви хто такі?
— Поляки. Ми хотіли про польське військо запитати.
— А вон мені звідси! І негайно, бо накажу вас у міліцію відвести. Досить мені вже того морочення голови поляками! Шукайте своє військо в Ірані.