На захід однією низкою прямували вантажні поїзди: накриті брезентом танки, гармати, польові кухні, фюзеляжі літаків. І «тєплушкі» з солдатами. Коли такий транспорт з солдатами зупинився на залізничній вітці, негайно обліплювала його хмара тайшецької дітвори, обірванців і голодоморів:
— Дядя, киньте шматок хліба!
І солдати кидали шматки хліба, тверді як камінь військові сухарі, а бувало, що й військові консерви «свіную тушонку». Таку консерву вдалося один раз Сташеку піймати на льоту і тільки завдяки власним ногам уникнути погоні станційних хлопців й залишитись нетравмованим.
Зате на схід прямували транспорта, які вивозили в глиб Росії цілі фабрики і санітарні поїзди з пораненими. Один з таких транспортів розвантажили в Тайшеті. Сташек бачив, як з вагонів виносили поранених: без рук і ніг, людські тулуби, загорнуті закривавленими бинтами, сліпих, які безпорадно витягували перед собою руки. Стони страждаючих, густі прокльони. І той гострий запах ліків, гниючого тіла...
Найцікавіше відбувалося на вокзалі вечорами. В цей час відходила з Тайшета більшість пасажирських поїздів. З цього приводу проникали на станцію всякі міські покидьки і злодюжки. Перед вечором злазилися на вокзал ті, які на ньому змушені були ночувати, пасажири в очікуванні на свій поїзд. Люди намагалися здобути місце в теплому залі чекання, готували собі щось поїсти. Солдати з наказами на виїзд, легко поранені, одужуючі, одні з фронту, інші на фронт, не хотіли втратити жодної нагоди, щоб напитися горілки, побути з жінкою. Тут навколо аматора-гармоніста, а таких не бракувало, збирався гурток охочих поспівати «частушки» і потанцювати. Тут засапаний міліціонер гнав шмигляючого у натовпі злодія. В іншому місці воєнний патруль шарпався з до гарячки п’яним солдатом, проклинаючим матір, Бога, цілий світ і всіх по черзі. А в темних закутках випадкові пари, яких не дуже бентежили зіваки або незнайомі свідки, займалися швидкою любов’ю.
День був надзвичайно похмурим. Захльостував пронизливий вітер, порошив дрібний сніг. Підходило до обіду і батько послав Сташека, щоб приніс кип’ятку, може, чогось теплого на обід собі приготовлять. Тадек поплентався за ним. До крану з кип’ятком черга: холодно, ковток кип’ятку і людині стає трохи тепліше. Сташек став у довгій черзі. Розглядався за братом, який десь подівся. Малий знайшовся сам, простягнув до Сташека закопчені солдатські судки.
— Один пан просив, щоб йому кип’ятку набрати.
— Де волочишся, гівнюк! Скільки разів маю тобі говорити, щоб ти з чужими не починав і нічого від них не брав. Який то пан?
— Отой, там під стіною сидить. Кульгавий. Без однієї ноги. Говорить по-польськи.
— По-польськи? А що тобі сказав?
— Сказав спочатку по-руськи, а потім тільки по-польськи: «Гей, кавалере, принеси мені трохи води, бо я кульгавий». Ну то я...
— Добре, вже добре, давай ці судки.
Набрав кип’ятку й пішов до того чоловіка. І тільки побачив, що той мужчина має на собі дивний військовий плащ оливкового кольору. А на шапці польського орла!
— Прошу. — Сташек подав мужчині судки.
— Дякую, кавалере, бо важко мені встати. Нога... — показав на милиці, а потім на ногу. Була підігнута в коліні.
— То ви, пане, поляк?
— Поляк, поляк... А ви що тут робите?
— Ми з татом. Більше тут поляків. Чекаємо на виїзд нашого війська, польського посольства шукаємо. Перепрошую, це військовий мундир? Орлика має пан на шапці.
— Орлика польського... — Мужчина важко зітхнув, зняв пропотілу шапку-вушанку і немов цього орлика побачив уперше, довго приглядався до нього. Відстебнув його і подав Сташеку.
— На, хлопче, візьми його собі на пам’ять.
Мужчину звали Адам Брода, походженням був з-під Теребовлі. В Сибір потрапив у лютому сорокового року. Тепер сидів на тайшецькому вокзалі серед людей з Червоного Яру і розповідав їм про своє життя:
— Завезли нас до глухої тайги в Куйтуні, так звати район, від Тайшета ще треба їхати в бік Іркутська. Морози, тайга, голод, це все знаєте. Люди падали, як мухи. Раптом війна. І та амністія, немов чудо. Сталін домовився з Сікорським, наше військо постає. Я був холостяком, стару матір у Куйтуні на призволяще залишив і вйо, того нашого війська шукати. Кілька таких, як я, одчайдушних зібралося і їдемо на захід. Руські радіють, по спині нас поплескують, «союзнікі, союзнікі» говорять, будемо разом бити німця. Їжею допомагають, горілкою частують. Рік тому буде, як нарешті ми знайшли те наше улюблене військо аж у Бузулуку, за Уралом. Тайги там нема, куди оком кинути — рівнина, степи. Але зима й морози там є ще гірші, ніж тут, у Сибіру, бо безустанно по тій рівнині гуляє вітер. Польський наш прапор біло-червоний... Ксьондз богослужіння проводить. А як військовий оркестр «Єще Польска нє згінела» заграв, ну то що я вам тут більше буду розповідати. Генерала Сікорського на власні очі бачив. Андерса також. Зовсім зблизька, на параді. Генерал Сікорський тоді до Сталіна приїхав. То було в грудні. Сікорський іде перед нашими підрозділами, в очі солдатам дивиться, Андерс з такими вусиками на крок за ним. Війська багато, йдуть довго, я боявся, що мені гвинтівка від того холоду з лап випаде... Потім Сікорський виголосив промову, аж слухати хотілося. Обіцював, що як тільки разом з Совітами переможемо Німеччину, то всіх нас, з сім’ями, які в Сибіру залишилися, до Польщі забере. А ми гукаємо: хай живе — віват, кричимо на все горло: «Хай живе, хай живе! Сікорський, веди нас до Польщі!» Сікорський разом з Андерсом від’їхали. А ми вправ ллємось. А нашого люду з’їжджається щораз більше. Деякі з цілими сім’ями, ось так, як ви тут тепер. Квартирувати нема де: їжі, мундирів, укривал — всього бракує. Те, що я маю зараз на собі, то все англійське, лише весною ми одержали. Палива також бракує, адже навкруги степ... не знаю, як там було, досить, що несподівано пішла чутка, що наше військо переноситься з Бузулука до Узбекистану. Там, кажуть нам, клімат є кращий, цілий рік літо, там швидко підготуємося і на фронт. Мене протягом того часу вивчили на водія, на вантажівці їздив. Прийшов наказ, збираємо манатки у тому Бузулуку. Вантажимося у вагони, ідемо до того Узбекистану. А там моя частина квартирувала у місцевості Гузар, недалеко від Ташкента. Узбеки — народ косоокий, що до тебе говорять, не розумієш, бо не по-російськи говорять. І одне справдилося, що там цілий рік літо! Гарячо, парко, сорочка день і ніч липне до тіла. Польські сім’ї, хоч не всі, також за військом прибули. І знов не мають, де дітися. Одного там не бракувало: фруктів! Такого винограду, кавунів і динь то навіть у нас на Поділлі я не бачив. Як та наша зголодніла братва на це все кинулася, ну то відразу дизентерія, понос — вибачаюсь, тиф, малярія. Люди вмирали, аж страшно говорити. Але як хто має в житті терпіти невдачу, то її терпить. Зі мною саме таке сталося, хоч жодна дизентерія мене не чіпала. Ударила по війську звістка, що генерал Андерс недавно повернувся з Англії, а ми вже не йдемо, як говорить Сікорський, разом із росіянами на фронт, тільки Андерс забирає нас до Ірану, бо буцімто ми там англійцям є дуже потрібні. Солдат є солдатом, його справа дбати про гвинтівку, а не політикувати. Тішимося, що їдемо, бо в цьому Узбекистані незадовго всі поздихаємо без жодної користі. Тільки, з іншого боку, замість до Польщі ближче, то ми від неї все далі. Я возив на станцію різну військову екіпіровку. Спека спекою, але як вранці почне лити! Болото, дороги роз’їжджені. Цілу ніч їздив. Втомлений, звичайно, був, а може, задрімнув і влетів у струмінь. Вантажівка перевернулася на бік, привалила мене, ну і нога трах... Наше військо пішло до того Ірану, а я залишився в госпіталю. Лежав у місті Ташкенті, ледве мені там ногу зовсім не відрізали. Руські й тамтешні узбеки мене лікували. Нічого не скажеш, старалися... А може, жаль, що мені її не відрізали? Що мені з того, що ніби маю ногу, коли навіть стати на цю ногу ніяк не можу. Ціле життя мушу на милицях... Ну то пішло це наше військо з паном генералом Андерсом у Іран, а нас, таких як я, нікому непотрібних, залишили. А скільки польських родин, що йшли за військом, там залишилося! Один великий плач і скрегіт зубів... Я то навіть такого пана генерала розумію. Для панів генералів поодинока людина на війні не має значення. Значення має військо і все. А який з такого каліки солдат? Підлікували мене, з госпіталю виписали, ну то що я мав у тому Ташкенті робити? Вирішив, що повертаю, аж мені самому сміятися хотілося, знов у Сибір! І то добровільно! Їду саме до матері, до того холерного Куйтуна. А як її там не застану? Може, так, як ви, по Сибіру мандрує...