— Ушиваємось далі!
Побігли всі разом і зупинилися лише за високим плотом, який заслоняв їх з боку вулиці.
Хлопець розпорядився:
— Вивалюй, що там у кого є.
Сташек кинув кружалки молока на сніг. Інші також щось там мали при собі. Хлопець заглянув до мішка.
— От, б.., капуста! Перчені мужички, придумали, що до міста привозити.
І тільки тепер уважно оглянув братів з ніг до голови.
— А ви хто такі? Я вас у місті не бачив.
— Бо ми тут недавно. Поляки...
— А! Поляки. Чув про таких, але очима не бачив. Я є Санька, це Борис, а то Банька. А ти?
— Сташек. А це мій молодший брат.
— Адже бачу, що не твій дідусь. Де мешкаєте?
— На Підгорній. Батько по місту воду возить. А мама наша померла...
— Так. Ясно. Беріть дві кружалки молока і дві головки капусти. А як підведеш, то... — хлопець витягнув із-за халяви валянка довгий фінський ніж.
Зимові вечори були довгі. У темній кімнаті миготіло полум’я з печі або карбідної лампи. Поляки відвідували одне одного рідко. Часом приходив Мантерис, а по-сусідству забігали Юзек Шайна і Шахницький. Грілися біля грубки, палили махорку, сьорбали гіркий малиновий кип’яток і політикували, політикували. Тадек засинав на брудній постелі, а Сташек прислуховувався. Важко їм політикувалося, особливо стосовно справ Польщі. Навіть Мантерис, дотепер непоправний оптиміст, після останніх досвідів з тулунським представництвом польського уряду похнюпив носа. Уважно прислуховувалися до висновків адвоката Шахницького, бо він один цілими днями вертівся серед радянських юристів, мав доступ до радіо і до преси.
— Панове, у цій ситуації, яку тепер маємо, коли наше військо з якихось там політичних точок зору вивели до Ірану, залишається нам терпеливо чекати закінчення війни. Завжди після всіх воєн світ з початку упорядковує свої справи. Будемо надіятись, що на цей раз про Польщу не забуде.
— Тільки чи дочекаємося? Зрештою, біс його знає, коли та війна закінчиться.
— І питання, хто ту війну виграє? — Долина втрутився у слова Мантериса. — Німець на Кавказі, Сталінград будь-який день упаде... видержать совіти цю війну чи не видержать?
Шахницький махнув руками, немов цього не хотів слухати і диявола з рогами відганяв.
— Ви, пане, мабуть, не уявляєте собі, що нас чекало б, якби Гітлер переміг! Знаю щось стосовно цього, знаю... Бог змилувався, що я встиг від нього втекти. Навіть у Сибір. А вся моя сім’я? Для Гітлера єврей, то не людина. А чи ви знаєте, що в нашій Польщі під гітлерівською окупацією діється з поляками? Вивезення, шибениці, концентраційні табори. А з совітами світ після війни домовиться. Вже тепер маєте, пане, союз совітів з Англією, Францією. Навіть з самою Америкою. Ну і з нашим урядом, з генералом Сікорським. Те, що військо наше вийшло з Росії саме зараз, погано, навіть дуже зле. Але на цьому світ не закінчується. Союзники мусять перемогти того антихриста Гітлера. У цьому наша вся надія, пане Мантерисе. Вся наша надія. А коли та війна закінчиться?!
Пану Шахницькому велося непогано. Може навіть краще, ніж російському вчителеві Сьомкіну з його багатодітною сім’єю. Шахницькому вистачило клієнтів, які платили за послуги харчами. Не було дня, щоб адвокат не приніс до своєї маленької хижки торби продуктів. Холодно було в нього, як у собачій конурі, бо Шахницький рідко палив у печі. Продуктами порядкувала бабуня Шайніна, яка йому щось варила. Долині з діточками також часом підкидав шматок сала, трохи цукру або макаронів.
Товариство адвоката Шахницького особливо подобалося вчителеві Сьомкіну. Ним володіли дві явно видимі пристрасті: політика і гра в шахи. Сьомкін, єдиний у домі, мав на проводі радіоапарат-гучномовець, який називали тут «колхозніком». Пан Шахницький, якому підходило це його прізвище, грав у шахи досить добре, щоб мучений частими матами вчитель Сьомкін не шукав нагоди на реванш. Часто грали в кімнаті Долини, бо тут вечорами було трохи тепла, а особливо спокою. А граючи, політиканствували. Актуальною темою був Сталінград, воєнна доля якого вирішувалася буквально з кожним днем.
Якогось темного лютневого ранку «колхознік» заревів зі всією силою в квартирі вчителя Сьомкіна. А Сьомкін, ошалілий від радощів і гордощів, бігав від дверей до дверей, будив своїх сусідів поляків і гукав:
— Товаріщі полякі, вставайте, слушайте! Ми побєділі в Сталінградє! Ура! Ура! Ура!