— Нічого не вдієш, Стасю, мусиш зі мною завтра поїхати по сіно. Повертати треба ввечері, а я щораз менше через ту курячу сліпоту бачу. А Тадзя Броня догляне...
Було ще темно, коли виїхали з міста.
Незважаючи на поспіх швидка зимова ніч упіймала їх у дорозі назад. А до Тулуна було ще далеко. Кінь бухав паром і безсилий щохвилини зупинявся, тим більше що дорога крізь тайгу щораз частіше спиналася вгору. Разом з темрявою батько осліпнув зовсім і віддав віжки Сташекові. Не хотів сідати до саней, щоб коня не мучити. Зрештою на морозі, що посилювався, погано одягнена людина, сидячи нерухомо, швидко замерзла б до кісток, отже, Долина волікся ззаду за саньми. А оскільки нічого не бачив, щоб не загубитися, прив’язався мотузкою до рубля.
— Впораєшся, Стасю?
— Не журись, тату, Карий мене слухає!
— Ну саме... на щастя, дорога не завіяна, заведе до міста.
До Тулуна доволоклися пізно вночі. Броня чекала. Відкрила ворота, допомогла Сташеку випрягти Карого. В кімнаті було тепло. Тадек уже спав. Броня поставила перед ним миску картопляного супу, що смачно пахнув. «З чого вона це зварила?» — здивувався не без радості Сташек, передчуваючи щось смачне.
— Я вже журилася, так довго вас не було...
— Я сліпий, як кріт... Якби не Стась, то не знаю, як би ми справилися.
Броня пригорнула Сташекову голову до своїх грудей. Була тепла, по-домашньому пахла димом. На цей раз Сташек не рвався від неї, як то було колись у Каєні, а навіть подумав собі: «Як то добре, що Броня є разом з нами: Тадзя доглянула, суп зварила, в печі напалила...»
11
ише в середині квітня зима полегшала. У сонячні довші дні тулунськими вуличками спливала післяснігова вода. Сани жолобили глибокі колії у розгрузлім бруднім снігу, ховаючи сліди кінського гною і решток розкиданого по вулицях сіна. Але надвечір повертався ще солідний мороз і стинав усе льодяною поволокою. А коли ще й припорошував сніг, тоді по місту ані пройти, ані проїхати.
У такі теплі дні з новою надією чекається весни і навіть голод переноситься легше. Сташек з братом витоптали тулунські стежки. Щоденно майже ті самі: дім, базар, біля кіно, лісопильня з другого боку її, бо там мешкало багато знайомих поляків, залізнична станція, де можна половити ґав на поїзди, тротуар перед будинком польського представництва, щоб хоч польським прапором очі натішити.
Лазиш так собі, лазиш, буцімто нічого, але завжди щось навколо тебе діється: щось там побачиш, щось почуєш, з кимось новим познайомишся.
У той день брати поверталися з околиці залізничного вокзалу. Сташеку було якось маркітно, бо поїзди, які мчали на захід, у бік Польщі, все були не для нього, та ще й до цього пригадував пошаткований на залізничному полотні труп солдата-каліки Броди. Тадек, явно підмерзлий, не встигав за братом, марудив і покашлював. Так доволоклися до будинку польського представництва. Задуманий Сташек, мабуть, цього разу пройшов би не затримуючись, якби не вигук малюка, що йшов за ним.
— О! Нема?
— Чого нема?
— Того, отам...
Тадек, який все частіше немилосердно плутав польські слова з російськими, забув як це «О» назвати, отже показував у тому напрямі пальцем. Сташеку вистачило кинути оком, щоб зорієнтуватися, що малий має на увазі: на будинку представництва бракувало польського прапора! Не було також інформаційної таблички біля хвіртки, зачиненої солідним висячим замком.
У будинку представництва Сташек ніколи не був, хоча страшенно його туди тягнуло. Невідомо чому уявляв собі, що за тим зеленим плотом з дощок в будинку, на якому висить польський біло-червоний прапор, мусить бути... Польща! Не заходив за ту огорожу, бо люди з Червоного Яру розповідали і все не могли забути, як погано їх тут прийняли. Адже не так уявляли собі Польщу та її представників. Але завжди, коли хлопець туди проходив, уповільнював ходу, зупинявся, щоб хоч на мить поглянути на той польський біло-червоний... Бачив при таких нагодах, як до будинку представництва входили поляки такі, як він, зголоднілі обірванці. Бачив, як звідти через хвилину виходили збентежені і немов ще більше безпомічні, довго стояли біля хвіртки, не дуже знаючи, що з собою у незнайомому місті робити.
А сьогодні на представництві не було вже польського прапора! Тадек ловив ґав на Сташека, очікуючи мабуть якогось пояснення.
— Прапора нашого нема, що? — упевнився Сташек, чи малий саме це мав на увазі.