— Кінь того поляка з управління міста, від Рудих.
— Ти, може, поляк?
— А де твій батько?
— Поляк. А батька... ну батька в міліцію викликали.
— А в чому він там провинився, що його у міліцію? Може, щось украв, або когось убив?
— Облиш, дурна, чіпати малого. Міліція, міліція! Мало кого сьогодні міліція викликає? Краще допоможемо дитині води набрати. Ану під’їжджай сюди, малий, на моє місце.
Першу бочку води Сташек завіз у дитсадок. Куховарка накричала на нього, що спізнився.
— Теж мені, возивода! Мало того, що запізнюється, то ще відра не може піднести. А що з батьком?
Куховарка гарчала на Сташека, але погнала своїх кухонних помічниць носити воду. Коли закінчив, покликала його всередину і хлюпнула у миску ополоник гарячої крупи, підкрасила олією і наказала йому їсти. Сташекові паморочилася голова від смачних кухонних запахів. Кашу вихлебтав жадібно і жалкував, що малий Тадек не може ходити до такого дитсадка, а тепер сидить сам, голодний, в холодній хаті.
Другу бочку Сташек завіз під якесь управління. Тут вже було гірше, бо ніхто навіть ним не поцікавився. Тільки старий воротар, не рухаючись з нагрітої сторожки, пояснив йому, де стоїть бочка, в яку повинен перелити воду. Довго двигав коридором відерце за відерцем. Навколо нього проходили зайняті своїми справами, байдужі до його тяжкої праці службовці і якісь ділові відвідувачі.
Але додому повертав задоволений, зробив усе, що йому батько наказав. В’їхав у ворота. Тадек вибіг йому назустріч. Батька ще не було. Не було також нікого від Шайнів. Зняв упряж з Карого і довго витирав його насухо. Кінь терпляче піддавався цій процедурі, хоч час від часу тихо іржав і лупав баньками у напрямку решток сіна. Вівса вже давно не було. Вівсянка, яку часом варив, була з фуражу, украденого у Карого. То нічого, що висушений овес був трохи у батьківських долонях викришений, що при їжі плювали і душилися лузгою: вівсянка була смачна і хоч трохи заспокоювала голод.
У кімнаті було холодно. Напалив у печі. Заварив води, налив у горщички. Посолив. Сягнув на полицю, де батько залишив їм щоденну порцію хліба. Переламав скибку рівно, але пригадав собі, що їв у дитсадку крупу, отже віддав хліб Тадеку.
Лише пізно ввечері повернулася з міліції бабуня Шайніна. Сама.
— Держать наших у міліції. З цілого Тулуна зігнали поляків. Тільки таких старух, як я, погодилися випустити на ніч. Тьфу! Хай їх пекло забере, допоможи мені в цьому, Пане! Якісь російські папери мають полякам вручити, а ті наші дурні чоловіки вперлися і не хотять їх брати. Бояться, що як ті руські папери візьмуть, то вже ніколи звідси до Польщі не повернемось. Так немов папір має якесь значення. Можна собі ним найбільше сраку підтерти. Ой, дитино, дитино, що з нами, бідолашними, на цьому світі твориться, то тільки один Господь Бог може зрозуміти і змилосердитись над нами грішними... А ви щось їли обоє? Ти справився з тою водою, бо батько там хвилювався. Не журись, Стасю, адже стільки народу відразу у тюрмі не зачинять: подержать наших, подержать і випустять.
Тулунський НКВС утримував поляків у малому залі. Нікому не було дозволено вийти з будинку. До уваги не приймалися жодні прохання ані пояснення. Навіть за своєю потребою виводили людей з конвоєм. Не давали води, не говорячи про їжу. Час від часу відчинялися відомі двері і міліціонер відновлював запрошення на одержання паспортів. Ніхто туди не заходив. Надвечір у залі знов з’явився той самий офіцер НКВС у шапці з гранатовим обідком, комендант міліції і якийсь старший сивуватий цивільний. Того офіцер НКВС відрекомендував як районного прокурора.
— Мені можете не вірити, міліції можете не вірити, але прокурор на праві розуміється. Послухайте, що представник радянської прокуратури вам скаже.
Прокурор відкрив кодекс і довго складно пояснював зібраним, які саме кари їм грозять за брак радянських паспортів, а надто за неслухняність і опір владі. Говорив про кару тюремну, табори праці і заслання. Мовчали. Ні про що його не запитували. Офіцер НКВС дав зібраним у залі дві години для остаточного розміркування.
Коли визначений час минув і ніхто за паспортами знов не звернувся, двоє солдатів НКВС демонстративно витягнули з залу Мантериса. І хоч той зовсім не опирався, тягнули його під руки, брутально штовхали прикладами. А ще через хвилину відділили жінок від чоловіків: лише кільканадцять стареньких жінок звільнили «на ніч додому». Затриманих загнали до підвального арешту.
Циня Біалерова потрапила до камери разом з Гоноркою Ільницькою і Сильвією Краковською, яка безнастанно плакала за своїм синком.