— Не реви так, Сильвіє, адже пані Корчинська не дасть дитині зробити кривди.
— Але ж знаю, знаю. Але, не дай Боже, як нас знов кудись у тайгу вивезуть або у в’язниці зачинять, то що з ним буде, сиротою...
— Лякають тільки, щоб ми на ті їхні паспорти наважились. Побачите, що завтра, а найпізніше за кілька днів нас звідси випустять. Стільки людей враз не закривається. Повірте мені, трохи розуміюсь на їхніх способах, своє в тутешніх тюрмах відсиділа! — Втішала їх Циня. — Але про Мантериса то я направду боюсь. Не дарують йому...
Циня Біалерова дочекалася амністії Сікорського, бо так її між собою польські засланці називали, у черемховській тюрмі. Умови були там надзвичайно важкі, бо в’язнів змушували працювати у місцевих вугільних шахтах. Ув’язнені жінки працювали нарівні з в’язнями-чоловіками, внизу. Темрява, вузькі, вологі штольні, низькі, зі ссувом виробітки. Потрапила у бригаду рецидивісток, яка займалась вивозом вугілля безпосередньо з підземельних шахт. Праця убивча, харчування гидке, гігієни ніякої. Лише один раз на тиждень вели жінок у баню. На баракових нарах тісно, брудно, воші. Циня не шукала ні у кого підтримки, нікого ні про що не просила, майже ні до кого не відзивалася. Адміністрації та наглядові відповідала на питання, коли була змушена. А крім цього, протягом перших місяців не могла викинути з пам’яті та уяви прискіпливих відчуттів, коли той п’яний солдат ґвалтував її багаторазово і брутально. Бридилася сама себе. Не лише свого тіла, але навіть своєї уяви і душі. Не хотілося їй жити. У такі хвилини, особливо коли вночі будив її той кошмарний сон, який повторювався, думала про самогубство. Тільки як це зробити, щоб воно було результативним? Боялась, безпорадно плакала, занурювала голову в брудне лахміття твердого лежака. Замучилась би, мабуть, до смерті або упала від праці понад сили, якби не випадок, а точніше — нещасний випадок.
У шахті стався завал. Підземний удар був таким сильним, що дві копалини з працюючими там в’язнями роздавило повністю, а у тій, де саме працювала Циня, багатьох повбивало і покалічило. Коли громовий розголос стих, зупинився обвал, осів задушливий вугільний пил, один пронизливий людський стогін і кликання на поміч лунали навколо. Циня, хоч оглушена, була ціла. Поблизький стовп чудом захистив дівчину від роздавлення. Допомога зверху не надходила. Минуло дві довгі доби, заки нарешті рятівники до них докопалися. Циня, стара рецидивістка «паханка» Нюрка і визвольний штейгер Панюхін допомогли пораненим, як вміли і могли. Лише в цьому колективному нещасті щось у Цині добре знов відізвалось. Це завдячувала штейгеру Панюхіну, що комендатура перевела її до праці у в’язничній лікарні. Там, зовсім в інших умовах, Циня помаленьку ожила.
Ординатором відділу, в якому працювала, був визвольний лікар, доктор Панкратов. То він перший приніс їй звістку про генерала Сікорського і про загальну амністію для поляків. Від щастя не хотіла вірити власним вухам.
Кілька днів згодом викликав її лікарняний «опер» НКВС, капітан Самсонов.
— Маю для тебе добру звістку, Біалер!
— Слухаю, громадянине капітане,— відповіла згідно з регламентом.
— Наш уряд і товариш Сталін амністію для поляків об’явив! Що ти на це скажеш?
Не хотіла зраджуватись, що вже про це знає, зробила здивовану міну.
— Неможливо!
— Можливо, можливо. Ми тепер союзники, разом німця будемо бити. Ти чула про такого польського генерала Сікорського?
— Чесно кажучи, ні... Ніколи військом не цікавилася. Тільки Пілсудський...
— Не шкодить. А Пілсудського краще собі подаруй. Так, є для поляків амністія, Біалер. Але в мене є деякий, що так скажу, маленький сумнів,— замовк на хвилину, перегортав якісь папери. Циня здогадалася, що це її в’язничні документи. Врешті підняв голову і витріщив на неї очі. — Скажи ти мені, Біалер, ким ти справді є: полькою чи єврейкою?
Не була надто заскочена таким питанням. Знизала плечима.
— А можу бути польською єврейкою?
Самсонов був у доброму гуморі. Усміхнувся.
— От, хітрая ти, хітрая.
— Але, безсумнівно, я польського походження і є польською громадянкою.
— Що правда, то правда. В амністії написано ясно, що вона охоплює «громадян польських з Західної України і Білорусії...» Щасливиця ти, Біалер! Ну то що ж, готуйся на волю. Завтра звідси виходиш.
А у Тулун Циня потрапила випадково. Виходячи з черемхівського гулагу, не дуже знала, що з собою зробити, куди дітися. Може до Калючого повертатися, батька і брата шукати? Перед самим виходом ублагала її Таня, в’язничниця, дівчина з Тулуна, щоб зайшла до її матері зі звісткою про неї.