— Целіна, зайди до моєї старенької, порадуй її, розкажи про мене. Тулун тобі по дорозі, благаю!
Зайшла. І так уже залишилася в Тулуні. Мати Тані жила одна і прийняла Циню, як когось близького. А до Калючого Циня не їхала, бо від поляків, яких зустріла, знала, що після амністії люди з тайги, з лісних селищ негайно роз’їжджалися по Сибіру, куди хто міг. Не знала, де їй тепер шукати батька й брата. А що роботу дістала у міській поліклініці, то сиділа в Тулуні і як усі польські засланці чекала на те, що їй доля подасть.
Коли раптом викликали її до НКВС, налякалася і подумала, що, мабуть, знов для неї якесь арештантське пекло починається. Тому можна собі уявити її здивовану радість, коли за міліцейською огорожею серед натовпу балакучих поляків зустріла свояків, сусідів з її родинного, вимріяного Червоного Яру! Радість, а відразу після неї сум: від них також довідалася про долю батька й брата, про смерть пана Корчинського і Владека Лютковського.
Настав ранок, а батько все не повертав. Сташек пішов у стайню дати Карому сіна. Не дуже знав, що йму далі робити: розвозити сьогодні воду чи ні?
Бабуня Шайніна вибралась у міліцію, бо адже її тільки на ніч звільнили. Їсти не мали чого. Навіть вівса, який у Карого підкрадали, забракло. Нічого не вдієш, поголодують, не вперше. Наближувався південь, коли на подвір’ї з’явився директор Рудих.
— Що тут у вас діється? Де батько, чому воду не розвозить? Дитсадок життя мені не дає, від ранку води не мають.
— Батька вчора міліція затримала.
— Що? Міліція, батька? За що?
Сташек пояснював, як умів.
— А тої води до дитсадка то я можу зараз привезти.
— Що ти мені, хлопче, якісь казки розповідаєш, адже не справишся з цим!
— Справлюсь! Вчора навіть дві бочки я привозив: одну до дитсадка, а другу в те бюро недалеко від кіно. Батько мені наказав.
Рудих недовірливо похитав головою. Але врешті-решт примирливо махнув рукою і погодився. Постояв тільки ще хвилину, мабуть, щоб подивитись, як хлопець впорався з конем. А відходячи, ще раз упевнився:
— То кажеш, що всі поляки є в міліції?
— З нашого дому всі і з міста також.
— Ну побачимо, побачимо... А ти, малий, завези одну бочку води до дитсадка і повертайся додому. Тільки поспішай, бо мені завідуюча голову одірве.
Поляків набили у кілька камер, без будь-якої селекції. Люди з Червоного Яру опинилися разом. Тільки Мантериса з ними не було. Майже протягом цілої ночі не заплющили очей, ламаючи собі голову, як вибратися з ситуації, в якій опинилися. Передбачували два виходи, але обидва погані: візьмуть радянські паспорти, прощай тоді надіє на повернення до Польщі. Не візьмуть, найпевніше потраплять тоді за кару до гулагу або знов загонять їх кудись до глухої тайги. А окрім цього, в кожного були якісь особисті справи й клопоти: сім’ї, малі діти. Що робити, що робити?
— Холера, і так зле, і так недобре! Пане Майку, ви тут найстарший із нас, що ви про це все думаєте?
Старий Майка сидів у кутку камери з приплющеними очима, мовчав. Зібралися навколо нього.
— Ви цікаві, що я собі думаю? Не знаєте, на що зважитися? Я також не знаю. Обидва виходи собаці на буду можуть придатися. Але одне знаю напевно: важко передбачити, що з людиною за хвилину може статися, а що допіру колись там, після війни. Всіляко ще на цьому світі може бути. З нами також. І то з тими руськими паспортами або без них...
— То що тоді радите?
— Анічого. Чекати. Вони також там, мабуть, радяться, турбуються, що з нами робити. А може, тільки на передержання нас беруть?
— А як нам не уступлять?
— Кажуть, важко! Тільки нерозумна нетля сама у полум’я летить.
На цей раз Сташек вирішив забрати з собою Тадека, не мав його біля кого залишити, ну і про себе розраховував на те, що коли завезе воду до дитячого садка, то може дістануть там щось поїсти. Поставив малого на полоз саней ззаду бочки і наказав йому міцно триматися. Сам, правлячи Карим, сів спереду. З допомогою знайомих баб набрав води з ополонки. Сонце пригрівало сильно вже кілька днів. Довкола ополонок лід поволі починав кришитися. Вода збиралася в глибоких упадинах, розливалася по льоду великими калюжами. Баби остерігали Сташека наввипередки:
— Уважай, синку, надто близько до ополонки не підходить, борони, Боже, не під’їжджай. Бачиш, який лід став крихкий?
У завідуючій дитсадка не розчарувався. Не тільки накормила їх густим круп’яним супом, але на додаток ще по шматку хліба дала. Була явно у кращому настрої, ніж учора, бо підсіла до них, коли їли, і розпитувала про все. Вже від’їжджав з порожньою бочкою, коли завідуюча вибігла на ґанок.