— Знаєш що, хлопче, а може б ти сьогодні привіз мені ще одну бочку, щоб я завтра вранці не мала з водою клопоту? Зможеш?
— Добре, прошу пані, привезу.
— Ну то дуже добре. А батькові скажи, що твого брата можу прийняти у дитячий садок. Шкода, що раніше ти мені про це все не сказав.
— Добре, прошу пані, скажу. А воду зараз привезу. Віо, Карий, віо!..
Сонце схилялося до заходу. Як завжди перед вечором вхоплював раптовий, гострий приморозок. Хрустіли заледенілі стежки, водяні калюжі замерзали під морозом. Слизько. Сташек радів, що йому сьогодні все так удалося. Тадек накормлений і, може, навіть до того дитсадка буде ходити. А коли цю додаткову бочку води привезе, то, може, завідуюча ще їм щось дасть? Директор Рудих буде задоволений. Тато також. Але ж здивується, що він з усім справився. І навіть Тадека до дитсадка влаштував.
— Віо, Карий, віо!
Карого не треба було підганяти. З пустою бочкою дорогою з горбика бігти йому було легко. Тільки що було надто слизько, особливо, що вже давно позагублював підкови, а ніхто своєчасно не завів його до коваля. Та окрім цього, саньми погано завертало на слизьких стежках, шарпало хомутом, било посторонками по боках. Стрімкий з’їзд до ріки біля кінотеатру. Мабуть, Санька зі своєю бандою там стоїть. Санька! Напевно Санька. Дивиться, бачить і певно Сташеку заздрить, як той конем справно поводить.
Різкий поворот до ріки. Бочка небезпечно захиталася на слизькому ПІВКОЛІ.
— Держись, Тадзю, міцно держись!
Наляканий Сташек з усією силою потягнув віжки. Але Карий вже зірвався у галоп.
— Тпрри, Карий, тпрри. Стій, Карий!
Кінь галопував. Явно наляканий хропів, іржав. Копита задніх ніг, витягнуті в галопі, ритмічно били в бочку спереду. На мить Сташек побачив ще відкритий простір обледенілої ріки, кілька бочковозів і прірви ополонок у віддалі. Сильний удар бочки у високий схил, хлопець стрілою вилетів із саней і упав обличчям на обледенілу стежку. Заболіло, запаморочилося в голові, зірки в очах. «Тадзю, Тадзю, Тадзю». Пробував підвестися. Щось тепле заливало йому очі, на губах відчув солоний смак крові! Карий! Карий! Сташек дряпався рачки, витріщував баньки у напрямі великої ополонки. Крізь сльози і кров, з шумом у розболілій голові встиг ще помітити, як тоне в ріці обледеніла бочка, як втягує за собою Карого, який дико іржав, розпачливо бив копитами об край ополонки. А потім уже тільки темрява...
12
ише наступного дня перед вечором тулунський НКВС звільнив від арешту всіх поляків. Не допомогли погрози й умовляння. Поляки видержали солідарне рішення і радянських паспортів не прийняли. Кожному звільненому замість паспорта вручали «справку» — посвідчення про те, що такий-то і такий «громадянин СРСР» є прописаний тут і тут. І тільки. Або всього стільки.
— Не хочете паспортів, ваша втрата. Але без такої справки у нас жить нельзя: ані роботи, ані хліба не дістанеш, не кажучи вже про прописку.
— Правда, що це не паспорт,— погодився дідусь Майка. — Що там така газетка. Беріть, люди.
Сталося однак щось, що потрясло затриманих, а особливо людей з Червоного Яру.
Перший випадок, який розігрався на їхніх очах, був стосовно Станіслава Мантериса. То він перший прилюдно й голосно відважився кинути в обличчя НКВС, що він поляк, громадянин польський і радянського громадянства не прийме. Люди бачили, як НКВС виволік Мантериса із залу, відчували докори сумління, бо дивилися на це безвільні та безсилі. Лише на другий день шеф НКВС коротко повідомив.
— Той громадянин,— тут офіцер зиркнув на клаптик паперу,— той громадянин, його прізвище Мантерис, який у вашій присутності не тільки вчинив опір рішенням радянської влади стосовно паспортів, але публічно проводив ворожу пропаганду і ставив під час затримання фізичний опір міліціонерам, є арештований і невідкладно засуджений на десять років суворого табору праці.
Другий випадок стосувався Владислава Домбровського. Домбровський не вдавався в дискусії і суперечки — брати паспорти чи ні. Прогулювався по залу, прислуховувався, що говорять люди. Сам не говорив нічого. Часом тільки кивав головою, ні то так, ні то сяк, що по-всякому можна було розуміти. На другий день, вже після арешту Мантериса, викликали Домбровського з камери, до якої не повернувся. Ті, що сиділи з ним, даремно сушили собі голову, що це може означати. Не мусили довго чекати. Довідалися ввечері від шефа НКВС, коли той оголосив людям похмуру звістку про засудження Мантериса на каторгу.