— Маю переказати вам ще одну важливу звістку. Не бракує також серед вас людей розсудливих, які шанують закон і довіряють радянській владі. Отож хочу довести до вашого відома, що одержати паспорти вирішило троє ваших земляків. — Тут знов зиркнув у картку. — Це є громадяни: Лапот, Штерн і Домбровський. Знаєте, мабуть, їх? Ну бачите. Я хотів би цих громадян поздоровити з одержанням радянських паспортів, а вас усіх заохотити піти за ними вслід. Більше розуму, громадяни, більше розуму. Ну а тепер прошу по паспорти. Ага! Я міг забути. Звичайно, всі троє громадян, які взяли паспорти, були негайно звільнені додому...
Мантерис, Мантерис, Мантерис, це прізвище було на устах усіх. І Домбровський, бо Лапота і Штерна люди з Червоного Яру не знали.
— Але з того Домбровського то допіру кусок скурвисина! Чоловіче, хто б міг від нього такого свинства сподіватися.
— Хто? А пригадай собі, у чому ще у Калючому Сташек Мантерис його підозрював!?
— Думаєш, що він є донощиком?
— Не думаю, тільки після того, що тепер зробив, я у цьому впевнений...
Коли збожеволілий зі страху, галопуючий кінь впав до ополонки і важкі сани з обледенілою бочкою в одну хвилину заштовхали його під лід, баби заціпеніли від жаху. Пам’ятати, що останні два дні цим конем правив малий хлопець, поляк.
— Баби, в ім’я Отця і Сина, мені здається, я бачив, як майнув разом з тією бочкою під льодом!
— От, проклята війна, щоб дітей до такої роботи гнати.
— Перестаньте бідкатись, краще розгляньмося навколо. Я там хлопця не бачила. У такому галопі легко з саней випасти.
Баби порозбігалися в пошуках малого візника.
Тадеку пощастило. Стояв на полозі ззаду бочковозу. Коли Карий поніс і бочку на крутім повороті раптом вивернуло, малюка відкинуло далеко, у глибоку сніжну кучугуру. Заки з неї видерся, встиг ще побачити, як кінь разом із саньми зникає в ополонці. Не бачив брата. Розглядався безпомічно, похлипував і повний жаху біг, кружляючи у напрямі ополонки.
— Стасю! Стасю!
У бігу наштовхнувся на брата. Сташек лежав у борознах льодяних стежок, увесь закривавлений, непритомний. Малюк захлинувся голосним плачем. Смеркало. Той плач почула одна із баб, а слідом за нею прибігли всі інші. Непритомного Сташека негайно завезли до міської лікарні.
Долину випустили з тулунського арешту пізно ввечері. Шайни пішли прямо додому. Долина, щоб потім уже не виходити на холоднечу, вирішив зайти ще у стайню і влаштувати Карого на ніч. Непокоїло його, як Сташек справився з конем і возінням води. «Холера, не треба було мені на це погодитись. Також мене якийсь диявол спокусив». Погане передчуття ще зросло, бо на подвір’ї не було бочковоза. Шарпнув промерзлі двері. Стайня була порожня. Не було Карого! Долина завмер: адже ніч, що з ними сталося? Влетів миттю у дім. Кімната темна, холодна, порожня. Дітлахів не було. Побіг до Шайнів. Бабуня Шайніна також нічого не знала.
— Зо дві години перед тобою я повернулася, як мене тільки ті антихристи випустили, дітей не було. Думала, що вони, може, є у вчителя, але там також їх нема. Адже ж ще сьогодні вранці я з ними говорила.
— Коня, саней нема. Може, воду возить? — губився у здогадках Долина.
— Але ж ні! Воду возив вчора, навіть хвалився мені, що йому там десь шматок хліба за це дали, але сьогодні зранку сидів дома. Що тому хлопцеві до голови стрельнуло!
Долина побіг через темне місто, втертим шляхом на ріку. Не пробіг далеко. Біля кінотеатру, де вулиця повертала до ріки, зустрів Целіну Біалерову, яка йшла напроти нього і вела за руку малого Тадека.
Від хвилини зустрічі земляків з Червоного Яру Циня Біалерова ожила. Відчула себе майже щасливою. Ну бо як можна інакше: знайомі з дитинства обличчя сусідів з рідного села, спогади, спільні теми, коли вистачить одного слова, жесту, погляду, а вже розумієш і тебе розуміють. І посміятися, і поплакати можна разом. І рідний Червоний Яр, і Польща разом з ними немов знов до неї наблизилися. Однією тінню, яка падала на цю зустріч, є брак відомості про батька й брата. Де вони тепер, що з ними, чи ще живуть, де їх шукати і чи ще колись їх побачить?
Після звільнення з НКВС Циня пішла прямо до лікарні, бо цього вечора мала вночі чергування. «Загляну, може саме на мене чекають. А якщо ні, то ще краще, повідомлю їх, що я є, і побіжу до Марії Іванівни, бо старенька напевно там журиться про мене». Лікарняні бараки були слабо освітлені. Йшла довгим коридором до свого відділу. Минала кімнату-приймальню, перед якою метушилося завжди чимало людей з міста, бо лікарня виконувала одночасно функції швидкої допомоги. Двері до добре освітленого перев’язочного залу були прочинені, швидким поглядом помітила, як лікар з медсестрою пораються біля перев’язочного стола. Під дверима стояла купка грубо одягнених баб, жваво про щось дискутуючих. Целіна, мабуть, пройшла б мимо, якби раптом не почула дитячого схлипування. Глянула жінкам через плечі. І, здивована, пізнала в малюку, отуленому в пошарпану фуфайку, немилосердно витираючому ніс рукавом, Тадзя Долину. Енергійно розштовхала баб, стала навколішки перед хлопцем і поклала йому руки на плечі.