— Тату, татусю, як я тішуся! — кинувся батькові на шию.
Батько був серйозний, заклопотаний.
— То війна, сину... різно там може бути.
Лише тепер хлопець усвідомив собі, що також щось на війні може і з батьком статися. Адже бачив «похоронки», які приходили з фронту, пригадав собі солдата-каліку Броду, який у Тулуні кинувся під поїзд. Поверталися з села на хутір.
— Розумію, Стасю, чому ти так зрадів. Думаєш, що я ні? Адже лише у такий спосіб Польща до нас наближається. Пам’ятаєш, що я тобі завжди говорив: буде наша Польща! Щоб не знаю що! І буде, сину, буде. Треба для неї йти на ту війну. Тільки як ви тут без мене дасте собі раду? Це мене найбільше гризе. Якби та ваша мама жила... Тадзьо ще такий малий...
— Татусю, не журись, дамо собі раду. Побачиш. Я вже працюю, заробляю, молоко кожного дня буду йому приносити.
— Ой, сину, сину, добрий з тебе хлопець. Пам’ятаєш, Стасю, що я тобі недавно вночі про Польщу говорив?
— Пам’ятаю, татусю.
Батько зупинився, видивився вітролома біля стежки.
— Присядьмо на хвилину, бо не знаю, чи потім матимемо нагоду так собі тільки удвох поговорити. Іду, сину, на ту війну, бо так треба. Якщо Бог дасть і переживу, то заберу вас у Польщу і знов будемо разом. Скрізь вас знайду. А якби, не дай Боже, щось там зі мною сталося, то тільки на тебе, сину, розраховую: маєш мені у Польщу повернутися і свого брата з собою забрати. Тільки там є ваше місце, ваш дім. На Поділля не їдь. У нас там нема нікого. Якщо доберешся до Польщі, їдь прямо до дідусів, у Калинову. Потрапиш туди, сину?
— Потрапило, татусю. Адже все пам’ятаю. І дідусів. І Калинову. Усе... А ти повернешся до нас з тої війни, напевно повернешся!
— В Богу надія! І ще одне, Стасю... тримайся Броні. То добра, мудра жінка. А разом завжди живіше. Знаю, що мами вам не замінить. Їй також з вами не буде легко. Шлюбу з нею я не брав. Моєму слову честі повірила. Постарайся її зрозуміти, допоможи, коли треба. Писатиму вам листи, пам’ятай... Ну то що, сину, ми зрозуміли один одного?
— Так, тату.
— Ну, давай руку.
Батько вперше стиснув Сташекові долоню, буцімто дорослому чоловікові...
Останньої ночі на Вовчому хуторі ніхто не заплющив очей. Сташек здрімнув перед ранком, тому прокинувся наляканий, що запізниться на вигін. Одягався поспіхом. Батько вже не спав, стояв і дивився у вікно. Броня поралася біля печі. Тільки малий Тадек смачно хропів. Сташеку хотілося плакати, бо то були останні хвилини разом з батьком. Погонять стадо на далеке пасовисько і вже батька не побачить. Соромився своїх сліз і хотів якнайшвидше вибігти з хати. Вхопив ще похапцем пляшку на молоко.
— То я вже лечу, татусю...
— Лети, сину! І пам’ятай, що я вчора тобі говорив.
Батько відвернувся від вікна, голос його звучав хрипло, ненатурально. У півтемряві не видно було його обличчя. Сташек вибіг і тріснув за собою дверима. Крізь шибку ще раз майнув йому силует батька... Коли біг у напрямку села, лише тоді Сташек розплакався. А що нікого окрім шумливої тайги поблизу не було, не соромився сліз. Коли дещо запізнений прибіг до обійстя, баби закінчували доїння. Дідусь Митрич відганяв величезного бика, який невідомо чому мав кличку Ластівочка, і який рогами пер у ворота.
— Ти дивись на нього, як йому спішно, наглюці. Відкривай ворота, Стасіку, виганяємо.
— Дідусю, а куди сьогодні гонимо?
— Імла низько сідає, жару сповіщає... Думаю, що аж на Три Галявини треба гнати, щоб нам з першим сонцем, коли ґедзь почне кусати, корови не згедзилися.
— Дідусю, а може б так сьогодні влаштуватися біля дороги?
— А в дощ де будеш пасти? Зрештою біля дороги травка не підросла.
— Дідусю, прошу тебе, попасемо сьогодні біля дороги.
— Що ти сьогодні так уперся в ту дорогу? Гонимо на Три Галявини і все.
У цю мить підійшла Дарія з повним відерком свіжонадоєного молока.
— А чого тут не розуміти, дідусю? Що, ти забув, що поляки сьогодні на війну ідуть? Дурна в тебе макітра, Митрич, ось що. Давай, Стасіку, пляшку.
Сташек відкоркував пляшку. Дарія підняла відерце, здула піну, тепле молоко наповнило зеленувате скло.
— Дякую, Даріє.
— Пий на здоров’я.
Митрич підсунув Дарії казанок.
— То й мені при нагоді хлюпни крихітку.
— А води, діду, напийся! Корінь нелюб’язний. Навіть у такий день хлопця не пожаліє. Його батько на фронт іде, а той дідуган...
Митрич шарпнув казанок, незважаючи на те, що Дарія вже йому молоко почала наливати.
— Тьфу, зараза! Що ж той язик тобі кілком колись стане. А подавись тим своїм молоком. Гонимо, Стасіку. Відкривай широко ворота. Відкривай!